Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Буду, — пробурмотів той, показуючи на свою ногу. — Кровотечі немає, а це найголовніше.

— Так, лати у вартових — варті заздрості.

— Моєму другу вони не дуже допомогли, — похмуро відповів новачок.

Не гаючи часу, я заскочила на тулуб Матері, вирішивши раз і назавжди припинити цей жахливий, болісний плач Дитяти. Її тіло підо мною здригнулося, але більше не чинило опору.

Спершу голова знову закрутилася, і я ледь не звалилася вниз. Та коли нарешті стала на її грудях, мій погляд зустрівся з Дитям. Воно намагалося вирвати стрілу зі своєї шиї, водночас злизуючи гнилу кров, що текла з рани.

— Про тебе нам нічого не казали, але твої органи також не будуть зайвими, — сказала я, наставляючи меча на Дитя.

Вістря меча пройшло між товстими пальцями Матері, наближаючись до шиї дитяти. Воно завмерло, а навколо настала тиша, пронизана моторошним відчуттям холоду.

— Смарагд! — раптово вигукнув Берні, коли щось почало підіймати нас усіх у повітря.

Зелене сяйво заполонило площу, ніби накривши її величезною сферою. Плач Дитяти став нестерпним, здавалося, він лунав не зовні, а всередині наших голів.

Мій меч так і не досягнув шиї Дитяти, натомість разом зі мною наче втратив зв'язок із землею, що більше нас до себе не притягувала: я опинилася на висоті близько трьох метрів над Матір'ю. Окрім нас в повітрі також повисло і каміння, що лежало до цього навкруги, а також тіла полеглих. Наче зеленуватий пузир накрив собою значну частину площі, де, здавалося, закони нашого світу вже не діяли так, як мали б. 

Відчуття польоту, нескінченне падіння, страх та сильний холод, що аж пара пішла із рота. Я відчула себе такою беззахисною, бувши підвішеною в повітрі. Але ще більше кров захолола в жилах коли руки Матері теж потяглися догори: лише вони, адже все інше тіло було занадто важким. Кров з її ран теж потекла до неба.

Тим часом Дитя почало розривати пуповину, що тримала його в утробі. Воно гризло її зубами, поки не звільнилося, й одразу ж піддалося цій силі, піднімаючись до мене. Його голодний погляд і худі руки були націлені на мене.

Я спробувала наставити меча, але це здавалося марним.

— Берні, є якісь ідеї? — запитала я більше від безнадії, ніж справді очікуючи на відповідь. 

Та, здається, єдине, що почулося від нього у відповідь, це тихе, ледь чутне, матюччя. І справді, у цій ситуації було лише одне рішення — чекати наближення та спробувати вбити ворога, поки він не вбив мене. 

— Я можу кинути в нього списа, — раптом озвався Бірґер.

— Кидай, але цілься під цю потвору, а не прямо в неї, — швидко відповів Берні, зручніше вхопившись за свого меча.

Мабуть, Берні хотів подивитися на результат кидка Бірґера, щоб потім, можливо, спробувати й самому. Кидати свою зброю у ворога? Таке роблять лише від безнадії чи дурості. В будь-якому випадку, це добре описуватиме нас у цій ситуації. 

Новачок кинув списа. Дуже незграбно, але в такій ситуації, без опори під ногами, і я б краще не змогла. Але все ж сама зброя швидко почала підійматися, і націлилася вістрям не на Дитя, а на мене. Незначна проблема, знову завдячуючи латам. 

Отримавши списом в одну з металевих пластин, я з трудом, але змогла його схопити, після чого одразу ж спробувала завдати ним удару в Дитя, що вже було готове почати мене поїдати.  Однак поштовх від удару зброєю перевернув мене в повітрі, і лише після оберту я змогла знову побачити ворога. Він був поза межами досяжності меча, але спис міг дістати.

Та його плач, що лунав наче в моєму черепі, змушував мої руки тремтіти, ніби страх розповсюджувався всім тілом. Але головне — не чекати, поки він паралізує тебе: страх — це сила, яка перетворюється на слабкість лише від бездіяльності.

Вістря зброї ринуло прямо в голодну відкриту пащу, а Дитя навіть не намагалося його уникнути. Мені здалося, що воно було раде зброї, яку так прагнуло спробувати на смак: дурне дитя, яке так і не усвідомило, що таке «гаряче» та чому його не варто чіпати голими руками. Цього разу воно не плакало, не кричало. Усе просто припинилося, коли вістря проткнуло його.

Плач змовк, холод відступив, зелене сяйво розвіялося, а ми попадали. За мить я лежала в утробі Матері, а поруч зі мною — мертве Дитя. Серце забилося ще швидше, а запах гною, що панував там усюди, змусив мене знайти сили, щоб якнайшвидше вибратися з тієї гниючої могили.

Я просто вивалилася на землю, вся в чорній огидній речовині. Ні Берні, ні його люди, які вже прибігли зі цвайгендером, ані тим паче Міта, так і не наважилися до мене підійти, поки я не скинула з себе лати та не витерла обличчя травою й маленьким клаптиком тканини, яку мені хтось кинув.

Мене ніхто не підганяв, коли я просто сиділа поруч із латами та Матір'ю. Мені дали час відпочити. Під час цього перепочинку я зрозуміла, де саме вдарилася головою: кров ще не встигла склеїти пасма волосся на потилиці, де була невелика, але болюча рана.

— Можеш ще посидіти, — ледь дихаючи промовив Берні, коли я підійшла до них ближче. Працював він лише однією рукою, другу притуляючи до себе. — Розібрати тельбухи чи відігнати монстрів ми й без тебе зможемо.

Ми тут заради органів, які потрібні вченим, тому цю смердючу тушу мої підлеглі вже почали розбирати. Схоже, що цей процес буде складнішим і довготривалішим, ніж бій проти Матері та Дитяти.