Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Я встигла помітити, як інші завдають своїх ударів.

Мене підхопило ударом і перекинуло в повітрі. Коли я впала, не змогла зрозуміти, як опинилася так далеко. В очах двоїлося, у вухах стояв дзвін, нудило, голова боліла неймовірно, а руки тремтіли, ледве втримуючи обламане древко альшпіса. Я стискала його, наче від нього залежало моє життя.

Переді мною завзято билися інші. Я б мала бути з ними, але ноги не слухалися, а головний біль приковував мене до місця.

— Зосередься, Смарагд, вставай і бийся, — прохрипіла я собі, примушуючи рухатися.

Зламаний альшпіс я відкинула, натомість витягнула меча. Спираючись на нього, стала спершу на коліна, потім на ноги. Біль слабшав, або я звикала до нього. Нудота ставала сильнішою, але я змусила себе зробити перший крок. Потім — ще один.

— Бийте цю кляту падлу по колінах, вона має впасти! — далекий голос, що пробився крізь дзвін у вухах.

— По колінах… бити… — повторила я й рушила швидше.

Я спрямувала всі зусилля на найближче коліно потвори. Та, добігши до половини шляху, спіткнулася й упала. Біль у голові вдарив із новою силою, і в очах на мить потемніло, наче я заснула.

У цю мить я боялася, що залишуся непритомною занадто довго, і через це ми всі загинемо. Та коли розплющила очі й побачила, що бій усе ще триває, зрозуміла: у мене ще є шанс боротися.

Після недовгої непритомності мені здалося, що стало легше, і я знову підвелася, кинувшись на Матір. Клинок мого меча врізався в її внутрішню частину коліна, розрізаючи плоть і, нарешті, сухожилля. Я була змушена відскочити, бо її масивне тіло почало завалюватися назад, особливо, коли інше коліно зазнало таких самих пошкоджень від меча одного з найманців Берні.

Відчутний удар, із яким Матір звалилася на спину, передався через землю до моїх ніг. Я зробила кілька кроків назад, намагаючись перевести подих і оцінити ситуацію. Бірґер лежав осторонь, із втомленим і майже спокійним виразом обличчя, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Міта стояла на віддалі, тримаючи лук і стрілу напоготові.

З найманців живими залишилися Берні та ще двоє. Інші, схоже, вже ніколи не піднімуться. Їхні тіла були вбиті в землю так, що навіть не варто було сподіватися на їхнє виживання.

Що ж, на те вони й найманці… Хоча, мушу визнати, мені їх трохи шкода. Як виявилося, це були не погані люди.

— Треба її добивати, Берні, — промовила я, одразу зробивши кілька кроків назад, адже Матір спробувала вдарити, орієнтуючись на звук.

— Я її повністю осліпила, — сказала Міта. — Далі має бути простіше.

— Берні, Міто, — тихо окликнула я їх, показуючи пальцем на свою руку, щоб монстр не почув мій задум. Після цього кивнула у бік Матері.

Вона не була такою тупою, як інші монстри. Це створіння вміло розмовляти, і це змушувало нас обережніше підходити до справи. Якщо не знешкодити її руки, то вона ще зможе рухатися й атакувати нас. Одна рука все ще захищала утробу, але навіть однієї вільної вистачило б, щоб завдати смертельних ударів. Нам потрібно було діяти обережно, аби не пошкодити органи, які могли знадобитися вченим.

Берні кивнув, а Міта злегка підняла брову, наче те, що я сказала, було само собою зрозумілим.

Матір скиглила від болю, очевидно усвідомлюючи, яка доля чекає її та дитя. Якби це був звичайний дикий звір, мені б, можливо, було шкода. Але вона була однією із тих монстрів, які гублять людські життя в нашому королівстві. Вона була частиною тих жахів, які забрали моїх батьків і багатьох інших. Берні також не відчував жалю — його люди загинули, виконуючи своє завдання.

Потвора реагувала лише на наші рухи, і голосний плач Дитяти заважав їй зосередитися. У своїх латах для вартових я змогла підійти досить близько, щоб завдати удару в плече. Одразу ж відскочивши назад, я уникла удару у відповідь. Тим часом Берні та його найманці вдарили по іншій руці, якою Матір захищала дитя.

Ми атакували по черзі, не даючи їй можливості відповісти, і зрештою обидві її руки безсило впали. Щоправда, однією вона все ще прикривала утробу, але рухати вже не могла.

— Міто, сходиш по коней? — запитала я, підходячи ближче до голови монстра. — Заодно подивись, як там Кунц та Іво.

— Так, звісно, — відповіла Міта на диво слухняно. — Постарайтеся не пошкодити органи. Без них усе це було б марним.

— Може піти з тобою? — запитав Берні.

— Не варто. Я у своїх силах впевнена.

Берні та його залишки загону, намагаючись не дивитися на тіла полеглих, зосередили увагу на велетенській потворі.

— Ми їй кров пустимо? — запитав він. — Я чув, що ці паскуди від цього не надто страждають.

— Краще відрубати голову, — відповіла я. — Мозок нам теж знадобиться.

— Так, слушна думка, — похмуро погодився Берні й звернувся до своїх:

— Принесіть щось більш підхоже для того, щоб рубати. Бо моїм мечем таку дебелу тварюку обезголовити не вийде. І уважніше там, по місту ще купа подібного лайна нишпорить.

Після того, як його люди зникли за стінами казарми, Берні тихо звернувся до мене:

— Мабуть, Смарагд, це наша остання справа, — він оглянувся на померлих, а тоді на Бірґера. — Ти там як? Жити будеш?