Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Кидки найманців були вправними, але жодна зброя не влучила навіть у голову потвори. Її єдине око пильно стежило за нами, і вираз обличчя, людський і емоційний, лякав мене. У ньому була образа й смуток, які швидко перетворилися на гнів.

Ми з Бірґером і Мітою почали повільно задкувати, очікуючи нападу. А коли дитя заплакало голосніше, мабуть, від жахливого голоду, Матір, не зволікаючи, кинулася на нас.

Ми з Бірґером виставили вперед інші альшпіси, а Міта швидко відскочила вбік. Масивне тіло потвори рвонуло до нас, наче бажаючи вбити нас одним ударом, забити в землю, як цвяхи. Ми спробували ухилитися, але шансів уникнути зіткнення було дуже мало. Вона падала прямо на нас, наче здоровенна стіна.

Не знаю, чи це було правильним рішенням, але я вирішила, що якщо падіння неминуче, краще впасти самій, на спину. Я побачила, як Матір, прикриваючи рукою дитя, валиться на мене. Заплющивши очі, немов це могло захистити, я виставила альшпіс догори.

Її важке тіло натиснуло на мене, лати заскрипіли, а земля піді мною трішки осіла. Я не відчула болю від переломів чи інших травм: вага потвори розподілилася навколо мене.

— Нога! Моя нога! — закричав Бірґер десь поруч.

Я майже нічого не бачила — повсюди було тіло цієї потвори, яке закривало огляд. Та, схоже, Матір завдала удару Бірґеру рукою.

Все, що я побачила, — це чорна кров, яка витікала з місця, де альшпіс пробив її тіло. Огидна рідина стікала просто на мої руки, але більшу її частину жадібно злизувало Дитя. Крізь щілини між пальцями Матері, якими вона прикривала утробу, його було видно не чітко, але запах гнилі відчувався напрочуд сильно. Страшні, на вигляд мертві очі Дитяти втупилися в мене: опухлий від голоду плід, перемотаний пуповиною, не відводив погляду.

Я б спробувала щось зробити, але моє тіло залишалося знерухомленим. Все, що я могла, — це споглядати його очі, пальці й утробу Матері.

Запах, від якого не хотілося дихати, страшна й огидна картина перед очима… Час, здавалося, тягнувся неймовірно довго, наче уповільнився. Але коли худорляві, гнійні руки Дитяти потягнулися до мого обличчя, я знову відчула, як час повернувся до свого звичного ходу.

Холодні руки торкнулися моєї щоки й спробували потягти мене до його голодного рота. Але слабкі пальці Дитяти не змогли втримати мене, коли Матір почала вставати. Альшпіс, що пробив її, потягнувся за нею, але я міцно тримала його й не відпустила. Зрештою зброя залишилася в моїх руках, покинувши глибоку рану.

Я жадібно вдихнула свіже повітря й з полегшенням спостерігала, як обличчя Дитяти віддаляється від мене. Не думаю, що коли-небудь забуду цей жах.

Підвівшись на ноги, я швидко витерла гній зі щоки й оглянулася на Бірґера. Він лежав біля діри в землі, залишеної рукою потвори. Нога була неприродно вивернута — мабуть, сильно поламана. Він тримав у руках спис і не зводив наляканого погляду з Матері, яка готувалася атакувати його, щоб добити.

Шанси на те, що її удар знову буде неточним, були примарними. Тож усі, хто міг рухатися, ухвалили єдине правильне рішення: потрібно відволікти Матір і завадити їй добити новачка.

Я вдарила її по коліну, що було на рівні моєї голови. Потвора похитнулася, коли в той самий момент у неї полетіли альшпіси найманців і стріла Міти. Берні також ризикнув наблизитися. Чи були ці дії успішними, я не встигла побачити — вся моя увага була на тому, як ухилитися від її руки, якою та змахнула в напрямку Берні, але випадково зачепила мене.

Рука потвори вдарила мене не дуже сильно, але цього вистачило, щоб я підлетіла в повітря й важко впала на землю. Берні пощастило менше: його щит, піднятий рефлекторно, відлетів убік. Він сам упав, тримаючись за руку, ймовірно, зі зламаною кісткою.

— Оточити її, негайно! — віддав наказ Берні своїм людям, які вже поспішали відтягнути його назад. — Бийте по сухожиллях, валіть її на землю!

Гарна ідея, але вона навряд чи допомогла б уникнути смерті Бірґера та самого Берні. На щастя, Берні швидко піднявся й ухилився від наступного удару Матері.

Усі зусилля звалити потвору на землю виявилися запізнілими: Матір схопила Бірґера рукою, як здобич.

— Ні! Допоможіть! Капітане! — закричав новачок, дивлячись прямо на мене.

Я продовжувала завдавати ударів по коліну та під нього, але Матір усе ближче підносила Бірґера до своєї утроби, до голодного Дитяти. Воно вже жадібно протягувало руки, пускаючи чи то слину, чи то гній з рота. Підносячи здобич до свого виродка, Матір, захищаючи його, трохи послабила увагу, чим скористалася Міта. Її стріла поцілила прямо в шию Дитяти. Від болю воно не заплакало — воно заверещало.

— Ні, ні! — закричала Матір і, не думаючи, кинула Бірґера в Міту.

Жодних шансів зловити його чи хоча б пом’якшити падіння в Міти не було, тому ніхто не став би її звинувачувати в тому, що вона просто відскочила й ухилилася.

Ми спробували оточити Матір. Попри часткову втрату зору й підкошену стійку від моїх ударів, вона залишалася грізним ворогом. Не чекаючи наших дій, вона, прикривши Дитя, рвонула до найближчого — до мене.

Цього разу вона замахнулася з урахуванням того, що я можу відскочити назад. Удар йшов низько, по землі. Єдиний спосіб уникнути його — підстрибнути, але в латах це було майже неможливо. Залишалося лише відповісти. Я виставила альшпіс назустріч її долоні й морально підготувалася до удару.