Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 24.

Коли Максим і Олеся повернулися до будинку, їх зустріла весела сцена: близнюки Ігор і Олег насилу тягнули за собою дерев'яні санчата, на яких, як на троні, гордо сиділа Маруся, немов справжня королева зимової гірки. Щоки дітей палали від морозу, а очі виблискували азартом.

— Куди це ви прямуєте? — з усмішкою запитав Максим, підходячи ближче.

— На гірку в балку! — хором відповіли хлопчаки, весело підстрибуючи.

З-за рогу з'явилися Олексій із Наташею, які гукнули їх:

— Гей, не відставайте! Максиме, Олесю, ви з нами?

Максим подивився на Олесю. Та кивнула, її очі іскрилися тим самим зимовим завзяттям, що й у близнюків.

— Звичайно, з вами! — відповів він, міцніше стискаючи руку Олесі.

Балка, куди попрямувала весела компанія, виявилася справжнім зимовим раєм. Висока снігова гірка з відполірованою до блиску крижаною доріжкою, якою, сміючись і верещачи, скочувалася вся місцева дітвора. Незабаром дорослі теж не втрималися. Олексій бадьоро з'їхав вниз, демонструючи акробатичні трюки, за що отримав шквал оплесків від своїх дітей. Наташа, не відставши, граціозно скотилася слідом за чоловіком.

Максим подивився на Олесю, хитро примружившись:

— Ну що, Горобчику, ризикнемо?

— Ага, тільки якщо ти будеш рульовим, — розсміялася вона.

Вони сіли на санки, Максим міцно обійняв Олесю за талію, і з веселим криком вони понеслися вниз. Вітер бив по обличчю, сніг розлітався в різні боки, а серце билося в унісон із цим вихором свободи і щастя. Олеся сміялася так заразливо, що Максим ловив себе на думці: саме заради цього сміху він готовий перевернути гори.

Коли вони, захекані й червоні від морозу, вибралися на вершину гірки знову, Максим, не стримавшись, вкрав у Олесі швидкий поцілунок.

— Ти знаєш, що стаєш усе красивішою з кожним днем? — прошепотів він, торкаючись її щоки кінчиком носа.

— А ти знаєш, що твої поцілунки з кожним днем дедалі солодші? — відповіла вона йому в губи.

Вони каталися до самого заходу сонця, поки небо не забарвилося в сині та фіолетові відтінки. Усі поверталися додому втомлені, але щасливі. Вони везли санчата з близнюками, що сиділи на них, удвох, сміялися з жартів Олексія й обмінювалися теплими поглядами.

Увечері в будинку зібралися за прощальною вечерею. На столі знову з'явилися традиційні страви: ароматна запечена качка, тушкована капуста, домашній хліб і гарячий чай із медом і травами. Ксенія Валеріївна, подаючи страви, не змогла втриматися від добрих слів.

— Олесенька, я так рада, що познайомилася з тобою. Ти стала для нас частиною сім'ї.

Олеся ледь не розплакалася від цих теплих слів. Вона подивилася на Максима, який посміхався їй із такою ніжністю, що серце щеміло від почуттів, які переповнювали.

Після вечері настав час прощань. Ксенія Валеріївна обійняла Олесю міцно, з материнською теплотою:

— Приїжджай до нас, коли захочеш. Тут тобі завжди будуть раді.

Олеся кивнула, стримуючи сльози.

Володимир Петрович підійшов до неї останнім. Він довго мовчав, оцінюючи, дивлячись на дівчину, а потім сказав, серйозно і трохи грубувато:

— Приїжджай, коли душі захочеться. Ми будемо чекати.

Максим міцніше обійняв Олесю за плечі, немов кажучи цим жестом: «Ти моя, і я тебе нікому не віддам».

***

Дорога до міста пройшла спокійно під тиху музику. Олеся задрімала, втомлена після насиченого дня, її голова схилилася до плеча, а дихання стало рівним і спокійним. Максим кидав на неї короткі погляди, щоразу відчуваючи, як усередині міцніє бажання не відпускати Воробушка. Він не став будити Олесю, щоб запитати, куди відвезти: до подруги чи додому в село. Відповідь для нього була очевидною. Він вирішив усе сам.

В'їхавши на підземну парковку свого елітного житлового комплексу, Максим заглушив двигун і на секунду затримався, милуючись сплячим обличчям дівчини. Потім м'яко торкнувся її плеча.

— Приїхали, — його голос був низьким, теплим.

Олеся моргнула, заплескала віями, намагаючись зрозуміти, де вони. Слабке світло парковки відбивалося на капоті машини, бетонні колони й акуратно розмічені паркувальні місця не були схожі ні на сільську вулицю, ні на під'їзд подруги.

— Де ми? — запитала вона, усе ще не до кінця прокинувшись.

Максим обійшов машину, відчинив її дверцята і простягнув руку.

— Удома, — просто відповів він, його голос звучав так, ніби іншого варіанту й бути не могло.

Олеся повільно вибралася з машини, відчуваючи, як усередині розливається легке тремтіння — не від холоду, а від його тону, його впевненості. Вона озирнулася на всі боки, оглядаючись, але перш ніж встигла щось сказати, Максим зробив крок ближче, притискаючи її до дверей. Його погляд пронизував її наскрізь.

— Ти привіз мене додому, не запитавши, куди я хочу? — усе ж запитала Олеся. У запитанні не було докору — тільки здивування і розгубленість.

Максим нахилився ближче, його подих торкався її губ, а бажання вже стало явним настільки, що Олесі все було зрозуміло і без пояснень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍