Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Та я хіба сперечаюся, справді щастя, – покірно поступився Кіран.

Занадто вже покірно.

Це усвідомлення змусило Анну спочатку відірвати від ліжка спочатку важку голову, а потім і зовсім сісти. Підозріло задоволений вигляд братика змусив її підняти руку, звинувачувально тицьнувши в нього пальцем.

– Я не хочу знати, що я вчора робила. І я не хочу, щоб це дізнався хтось інший. Ні в усному, ні в письмовому, ні в пісенному, ні у вигляді поезії.

– Що й намалювати не можна? – навіть трохи засмутився Кіран.

Судячи з усього, він уже яскраво уявив себе з пензлем і хвацько відкинутим на плече картатим шарфом і слова сестрички його серйозно розчарували. Особливо, коли Барс, обсмикнувши пом'яту сорочку, звісила ноги з ліжка.

– Малювати, вишивати, випалювати, зображати й вирізати теж не смій, – з натиском перерахувала вона.

Судячи з того, як разом понурився Кіран, основні варіанти безсовісна некромантка перебрала. Проте розслаблятися Барс не поспішала. Вона надто добре знала свого брата, щоб бути впевненою – це гаденя знайде вихід. Навіть якщо для цього йому доведеться витратити багато часу для зав'язування мільярда вузлів.

– Макраме теж не можна, – про всяк випадок додала Барс, намагаючись знайти свій чобіт.

Один знайшовся під головою, порядком спантеличеною цим фактом, Лу. Вночі незручність якось не відчувалася, а на ранок рухати дивну подушку було вже відверто ліньки, хай щось на ній і впивалося в щоку.

– А другий? – Протягла Барс і спішно відвела погляд від товариша по чарці.

«Щось» виявилося фігурною пряжкою, що до останньої крапки металу відпечаталося на щоці Лу-Тін.

– А ти його подарувала.

Позіхнувши, ельфійка з хрускотом потяглася. Її таке пробудження явно не бентежило.

– Кому?

Невиразно пригадуючи власне щедре «Дарую!», Анна спантеличено потерла перенісся. Цей момент відносився вже до тієї частини, права на зображення якої вона відібрала у Кірана.

Натомість не відібрала у Лу-Тін.

– А, чоловік якийсь вирішив підкотити.

– І? – вже почуваючи себе якось недобре, Анна піднялася на ноги. Добре, що на столі вже стояв глечик з водою і таз для вмивання.

– І підкотив, – посміхнулася Лу. – Не пам'ятаю, що саме казав. Вбий – не пам'ятаю. Але там щось про принцес було. Ну ти раптом як заволала так радісно: «О, принце! Тримай туфельку і тільки спробуй мене потім не знайти, я тебе сама знайду.»

Мотнувши головою, котру встигла щедро полити холодною водою, Барс навпомацки знайшла рушник.

– Ну? – Злегка невиразно промимрив вона, вимагаючи продовження.

– Що «ну»? Кинула в нього своїм лаптем так, що чолов’яга тебе точно шукатиме. Ось зніме побої, порадиться про суму відшкодування збитків, і одразу почне шукати, – реготнув Кіран, який надто вже довго мовчав.

Скривившись, Анна з деякою надією глянула на ельфійку. На жаль, але заперечувати слова чоловіка, як підлу брехню та не поспішала.

Застогнавши, Барс знову ткнулася обличчям у рушник. Все, вона більше не пила. Не цього року точно. Вона вже надто стара для таких пригод.

– Та гаразд, не страждай. Ти цього разу була нудотно спокійна. Марек навіть у тризначну суму компенсації збитків вклався. Ти стаєш огидно відповідальною, Барсе. Наче знала, що я до тебе з новинами прийду.

Відклавши рушник, Анна одразу напружилася, відганяючи залишки хмелю.

– Ти щось дізнався?

– Не багато.

Зітхнувши, Кіран посерйознішав. По суті розповісти йому не було чого, просто варто було розкласти наявну інформацію по поличках. І в цьому йому не завадила б допомога. Раптом щось упустить.

Спершу глянувши на Анну, а потім і на її брата, Лу-Тін зітхнула та піднялася з місця.

– Гаразд, піду.

Чужі таємниці поважати вона вміла та й не любила чекати, коли їй цілеспрямовано вкажуть на двері. Втім, сьогодні день починався якось зовсім дивно.

– Залишайся. Я каву зі сніданком замовив. Нічого надто вже такого секретного ми не обговорюватимемо. Це тільки загальновідомі легенди, – відмахнувся Кіран і трохи примружився, знову глянувши на сестру. – До речі, тобі йде нове забарвлення. Свіжо так, оригінально.

Спохмурнівши, запізно згадавши про те, що вигляд у неї потребує багато кращого не тільки через веселу ніч, Барс швидко кинулася до каламутного настінного дзеркала.

– ..!!!

Перш за все Анну добряче зацікавило, з чого творить своє варево Марек, якщо воно дало результат кращий ніж більшість еліксирів Кой. Більшість обличчя все ж таки повернуло собі початкове забарвлення. За винятком зеленої смуги, що перетинала лоб і перенісся і двох червоних смуг, що стікали з чола, через очі та по щоках до підборіддя.

По суті, це було ще терпимо, якби не райдужний вибух на голові. Від рябої мішанини, здавалося, всіх можливих фарб, Барс на мить навіть подумала, що осліпне.

– Бісові алхіміки! – Простогнала вона, обома руками намагаючись пригладити це неподобство.

На щастя, і Лу, і Кіран виявили дивовижну душевність і коментувати не стали. Барс же своєю чергою вдала, що не помітила їх паршивих усмішок.

– Отже, почнемо спочатку! – відвернувшись від дзеркала, Барс рішуче підняла голову.

Пізніше можна буде заглянути до Марека за зразком його варева і вже з цим вирушити до Кой. Може поєднавши ці дві суміші некромант з алхімічним ухилом зможе підібрати щось, здатне повернути Барс її природне забарвлення.

– З якого саме? – прискіпливо уточнив Кіран.

Цієї ж секунди у двері постукали й чоловік великодушно відчинив сам, щоб забрати тацю зі сніданком і ароматною кавою.

– А у нас їх багато? – хмикнула Анна, залишивши спроби зібрати кольорове неподобство на голові в щось схоже на зачіску.

Пес із ним, кого тут лякати. Усі, хто міг уже злякався.

– Ну… Ми можемо почати з великої історії кохання владики вієнів та доньки богині Місяця, результатом якого і стала спадкоємиця Полум'я.