Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

знати, що вона подумала б. Але ж таки зрозуміла б, ні? Навряд чи їй хотілося б, щоб ти завжди, весь час був сам.

— Так, думаю, вона зрозуміла б, — відповів Стентон. — І ні, винним я не почуваюся.

Бернадет поклала голову йому на плече і поцілувала в шию. Він обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони якийсь час і лежали. Трохи піднявши голову і скосивши очі, Стентон бачив її обличчя. Таке миле, миле обличчя.

Раптом гарненький кирпатий носик ледь помітно поморщився. Бернадет явно збентежилася.

— Що таке? — запитав він.

— Я думала, твій годинник зупинився, — сказала вона, повернувши голову так, щоб глянути йому на зап’ястя, — але ні, йде, бачиш, секундна стрілка рухається. І світиться.

— То й що?

— Ну, він не цокає. Твій годинник не цокає, — мовила вона. — Дивина.

— Та цокає, тільки дуже тихенько, — запевнив її Стентон.

— Ні, не цокає, — стояла на своєму Бернадет. — Він лежав у мене під вухом, а на слух я ніколи не скаржилася. Він не цокає.

— Це особлива розробка. Дуже новітній механізм. Швейцарський.

— Гм… «Сейко». Звучить якось не дуже по-швейцарськи.

— Це така малесенька фірма, зате дуже просунута. На роки випередила свій час. У мене тонка робота, тому спорядження мені потрібне найновіше.

— І це підводить до наступного запитання: а чим ти, власне, займаєшся? — спитала, перекрутившись на живіт, Бернадет і сперлася підборіддям на складені докупи долоні. — Ти такий дивний, навіть, я сказала б, загадковий. Кажеш, що начебто військовий…

— Начебто? Як це — начебто?

— …і водночас ти ще й рудокоп з австралійської глибинки, де добуваєш золото. При цьому не тільки чув про Карла Крауса, але й знаєш назву його сатиричного журналу, який лиш у Відні друкується, та й читати той журнал можеш німецькою. Маєш нечувано передові погляди на жінок і сексуальні стосунки. Вмієш так підбирати слова, що деякі твої фрази хоч одразу вписуй до словника цитат. Кажеш, що вчився у Кембриджі, але, таке враження, не пам’ятаєш, що жінок там немає — ні серед студентів, ні серед професорів. Далі, ти страшенно міцний фізично, міцнішого чоловіка я в житті не зустрічала. У тебе просто залізні м’язи, й обіймати тебе, до речі, — неймовірна приємність. А ще я помітила в тебе на тілі два шрами — схоже, від кульових поранень. Ти очей не спускаєш з двох своїх ранців і маєш годинник, який не цокає. Ані от стілечки. То хто ж ти такий, Г’ю Стентоне, і чим займаєшся, якщо чесно?

— Ну… я міг би тобі сказати, — мовив він, пригадавши відомий у його столітті вислів, — але тоді мені доведеться тебе вбити.

Бернадет усміхнулася.

— Сподіваюся, це жарт. То ти шпигун?

— Для тебе я лише незнайомець із потяга, Берні. Як і ти для мене.

— Незнайомець із потяга, — поволі повторила вона. — Звучить дуже романтично.

— Це і є романтично. Принаймні для мене. Випадково познайомитись в експресі Сараєво-Загреб з чудовою дівчиною і провести з нею ніч у віденському готелі під місячним світлом — куди вже романтичніше, навіть не знаю.

— Тільки ніч?

Стентон відповів не одразу. Може, й справді залишитися? Ненадовго. Поснідати на тому ж таки балконі, далі цілий день, аж до вечора, гуляти містом, потім повечеряти, випити вина, ба навіть потанцювати. Це ж усе-таки, хай там як, Відень часів імперії. Тоді повернутися з Бернадет у номер і…

Однак у нього ж місія і свої таємниці. Багато таємниць. А ця жінка — дуже розумна, спостережлива і допитлива.

— Мабуть, так буде краще, тобі не здається? — нарешті озвався він.

— Мабуть, — погодилася вона, хоч і з явним смутком у голосі. — Якби ми провели ще одну таку ніч, я б, напевне, у тебе закохалась, а кохати я, здається, не дуже вмію і можу.

— Кохати може кожен. Просто треба знайти відповідну людину.

— Ти дуже кохав свою дружину?

— Так, дуже.

— Я певна, вона цього заслуговувала.

— Авжеж.

— То мені просто треба знайти відповідну людину?

— Саме так.

— І шукати не серед угорських феміністок.

— Судячи з усього, ні.

— А таємничі незнайомці з потяга? — вона й далі спиралася підборіддям на складені долоні і дивилася на нього. Позаду світив місяць, і Стентон бачив перед собою лише темний силует, але відчував на собі її погляд. — Думаєш, їх також краще уникати?

— Знаю лише, що навряд чи маю що запропонувати — чи тобі, чи комусь іншому. І, якщо вже бути відвертим до кінця, дуже сумніваюся, що коли-небудь матиму.

— Емоційний багаж?

— Еге ж. Емоційний багаж. Багаж, який об’їздив уже багато доріг.

— І що ти робитимеш? Маю на увазі, зранку, коли викинеш мене, ніби забруднену рукавичку, і я муситиму покрадьки вибиратися з цього готелю сама, нещасна й покинута, намагаючись приховати свою ганьбу?

— У мене призначена одна зустріч у Берліні.

— От бачиш! «Зустріч у Берліні» — це ж звучить, ніби назва розділу зі шпигунського роману, абсолютно.

— О, насправді нічого цікавого. Зовсім не так захоплююче, як приковувати себе до огорожі Букінгемського палацу, наприклад.

— Немає тут нічого захоплюючого, повір. Це бентежно, страшно і жахливо незручно. Ти й уявити собі не можеш, яку ненависть ми викликали. Всі тільки глузували і плювалися, жінки також. А поліція? Це ж сущий жах. Таке враження, ніби вони бачили в нас якусь загрозу. Ну от що такого загрозливого в жінці, прикованій до огорожі?

— Знаєш, урешті-решт ви переможете. Колись дискримінація за статевою ознакою буде поза законом.

— Дискримінація за статевою ознакою? Чудове визначення. У такому разі залишається тільки сподіватися, що ти пророк. Зрештою, жінки ж тримають половину неба… Так чи інак, знаєш, ліпше нам зараз забути про майбутнє і зосередитися на теперішньому. Якщо це наша єдина ніч разом, то треба взяти від неї все.

І вони кохалися знову, а потім знову лежали у темряві; Бернадет палила сигарету, і Стентон упіймав себе на тому, що й сам охоче зробив би пару затяжок. Усе ж він стримався, бо й так мав досить клопоту, щоб ця ніч не перетворилася на «кохання втрьох», і не хотів давати Кессі зайвий привід знову з’явитися біля ліжка: мовляв, Тесса вкотре вже принесла зі школи листівку з зображенням напівзогнилої від куріння легені.

— Я трохи заздрю, що ти їдеш у Берлін, — озвалася Бернадет. — Мені теж хотілося б колись туди поїхати. Найбільше у світі мені кортить зустрітися з Розою Люксембург. Ти про неї чув? Взагалі я дуже сумніваюся, що про неї знає багато англійців, але ти ж такий із усім обізнаний, що просто жах.

— Звісно, я про неї чув. Економістка марксистського