Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

9 (2)

Як виявилося, садиба, була десь недалеко від океану, бо хмари прийшли досить швидко і пожежа на горищі ще не почалася.

— Ну й чудово, — пробурмотіла Ліїн, спостерігаючи за гіллястою блискавкою, що розсікла почорніле небо. — Можуть вирішити, що пожежа почалася через блискавку.

Охоронці перед сарайчиком теж дівчину не підвели. Вони навіть не стали чекати, поки рідкісні краплі перетвориться на водоспад — похапали карти і безславно втекли. Причому по кущах, щоб з дому ніхто їх втечу не побачив.

— Ага, вони абсолютно праві, — пробурмотіла Ліїн, одразу зрозумівши, що до дверей йти не варто. Краще підійти до сарайчика з іншого боку і тихенько зробити там запасний вихід.

Прийнявши рішення, Ліїн, не залишаючи чагарники, що розрослися на всі боки, почала обходити сарайчик. Незабаром у кущах, на її подив, знайшлись цікаві речі. Свіжий земляний горбок, трохи схожий на могильний, але недостатньо для цього великий. Потикавши в нього палицею, Ліїн виявила щось тверде, можливо, навіть скриню зі скарбами, ну, чи скриньку. Наступною знахідкою виявилися приховані під кущем глеки з кислим вином. Потім Ліїн спіткнулася об шкіряний мішок із туго затягнутою горловиною. У цьому випадку цікавість перемогла поспіх, і дівчина витратила трохи часу на розв'язування. На її неймовірне подив, у мішку виявилася торбочка з крупою, гарний такий шматок посоленого сала, зав'язаного в ганчірочку, і дві чоловічі сорочки неосяжних розмірів.

— Схоже, не одній мені захотілося втекти з цього гостинного будинку, — пробурмотіла Ліїн. Трохи подумала і прихопила з собою торбочку з крупою, утрамбувавши туди і сало. Вона б і сорочки взяла, тільки не дуже розуміла, навіщо вони їй.

Пройшовши ще трохи кущами, дівчина знову знайшла вино, таке ж кисле і начебто непотрібне. А потім іржавий меч з гарною рукояттю, прикрашеною камінням, можливо навіть дорогоцінним. Подивившись трохи на меч, Ліїн його з собою прихопила, яка не є, але зброя.

— Цікаво, — пропихтіла дівчина, насилу вириваючись із кущів за сараєм. — Якщо поблукати трохи садом, що в ньому ще знайти можна? Не здивуюсь, якщо виявиться, що до нас тут жила якась розбійна ватага. Занедбані будинки, вони такі.

Хмари, що збиралися з силами і то скупо впускали величезні краплі, то шуміли в кронах безліччю дрібних, нарешті, розродилися зливою. Мов чекали саме цього висновку від своєї призовниці.

Ліїн, згадавши лисих демонів і дохлих морських черепах, кинулась до сарайчика, присіла під криво стирчачим шматком даху, що мабуть поступово сповзав униз, і почала вирізати дірку. Пробивала силою безліч маленьких дірочок у трухлявих дошках. Як вона це діло потім втисне всередину, щоб було не сильно голосно і щоб ненароком не прибити капітана, дівчина розуміла невиразно, але сподівалася, що коли прийде час, все саме придумається.

— Щоб у вас усі вуха повідпадали, — пробурмотіла Ліїн, коли цей час настав.

Дощ виливався з хмари досить голосно. Грім гримів. Хто і що почує?

З цими думками дівчина розвернулась спиною до стіни і стукнула п’ятою по дошці. Вона полетіла в сарай без жодного опору і об щось досить м'яко стукнулася.

— Мабуть, об Змія, — життєрадісно пробурмотіла дівчина та повторила процедуру.

Друга дошка теж вилетіла. Третя виявилася недостатньо прогнилою, і штовхати її довелося аж тричі, та й після цього вона, замість того, щоб полетіти, повисла на верхній частині. Довелося ще й кулаком бити. З рештою дошок, на щастя, проблем не було, і захекана дівчина гордо зайшла в сарайчик.

Велівера, гад такий, це проігнорував — він нахабно чи спав, чи перебував в непритомності.

— Нічого, зараз ти в мене прокинешся, — похмуро пообіцяла Ліїн, витягаючи з кишені пляшку із зіллям.

Ложечку вона прихопити з собою не здогадалась. Тому влила в капітана зілля прямо з пляшки, примовляючи, що він хороший хлопчик, а хороші хлопчики не захлинаються всякою гидотою. Ну, він і не захлинувся, просто кашляв сильно, а коли прокашлявся, подивився на Ліїн так, ніби хотів її придушити, але не міг, сил на це не було.

— Я вас рятувати прийшла, — сказала дівчина.

— Да? — здивувався змій і навіть брови підняв.

— Он дірку проробила, — сказала Ліїн і махнула рукою у бік запасного виходу, крізь який залітали бризки води та шум всесвітнього потопу. — Так, з хмарами я якось перестаралася, — визнала свою провину Ліїн. — Але чекати, доки закінчиться дощик, нам ніколи.

Капітан кивнув і спробував підвестися з ліжка. Спочатку навіть вийшло, але потім його повело вправо, вліво і вперед. І він би напевно звалився, якби його не підтримала дівчина.

— Ви не думайте, я вас рятую не заради вас, — бурмотіла вона, ведучи чоловіка до дірки. — Це помста. Вони там на вас плани будують, а я й сама втечу і вас виведу.

— Зілля ще є? — похмуро запитав змій.

— Те, яким я вас будила? — уточнила Ліїн і після кивка капітана сказала: — Є, але я не думаю, що його можна багато. Я й так незрозумілу дозу у вас влила, напевно, перевищивши…

— Думаєте, ви мене далеко дотягнете? — задав капітан саме те питання, яке найбільше турбувало Ліїн.

— Гаразд, — сказала вона. — Але якщо помрете, до мене з усілякими дурощами на кшталт помсти не приходьте.

— Домовилися, — сказав Велівера і криво, але привабливо посміхнувся.

Зілля капітан пив так жадібно, наче боявся, що Ліїн передумає та відбере пляшечку. Причому випив майже половину і пляшку не віддав, заявивши, що якщо відчує себе гірше, додасть до організму цієї гидоти.

Ліїн тільки плечима знизала. Його ж організм, і Велівер з ним далі жити. А якщо добре подумати, вона взагалі могла кинути капітана під найближчим кущем і надати йому можливість вибиратися самостійно.

— Дзвіночок, — згадала вона, коли дірка була благополучно подолана і капітан завмер перед стіною води.

— Що? — спитав Велівера і простяг руку вперед, долонею вгору.

Що він збирається робити, Ліїн не розуміла, поки чоловік не став пити наловлену дощову воду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍