Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

    Аркель тільки і чекав мене. Стеріг біля виходу. Схвативши мене за плече, потягнув кудись за будинок.

-Ай, мені боляче! Зупинись! Куди ти мене тягнеш.

-От чим ти думала? -нарешті зупинившись, почав хлопець, не повертаючись до мене. -Він сильніше тебе. Навір просто вбʼє і все, і в людей більше ніякої надіЇ не буде. А Людомир? Ти за нього подумала? Та в нього ж криша поїде, якщо з тобою щось трапиться. Як тоді Міралдея? Ти можеш загубити одразу два королівства.

-Не кричи на мене. А що я мусила робити? Дати тебе вбити? Не відступати? Та вони б всіх наших перебили б. Чи здатися та стати слугою, як Ріваят? Ні, я боротимусь, до останнього подиху. Захищатиму людей, які мені дорогі. А Людомир, він мене зрозуміє.

-Та він якщо дізнається, вбʼє тебе ще раніше, а потім і мене, що я допоміг в цій дурній затії. 
Я підійшла до свого друга, обійняла та поклала голову на плече.

-Ми маємо вірити. Якби все було б настільки не реально, мама б мене не підтримувала. Я зможу. Тренуватимусь, вчитимусь, у нас ще є аж сім днів.

-Всього сім днів. Люди роками вчаться і ніяк. Ти знаєш, що  Навір із самого дитинства займався бойовому мистецтву з кращими вчителями?! Вибач, але тобі його ніяк не перемогти.

-Отже ми повинні взяти його хитрістю, а не силою.

-Яким же це чином?

-Поки ще не знаю. Ми щось придумаємо. Пораджуся з Любомиром. Ми мусимо перемогти. Немає іншого вибору. Відпочину трохи, долікую всіх і полечу в замок. Там Людомир як раз мусить прокинутися.

-Ой, Машо, звідки ти тільки взялася на нашу голову.?!

-Скажу по секрету, з космосу. -зареготала я. -Вам би скучно було б без мене. Між іншим, там ще одна змія є, якій треба б голову підкрутити. 
-Це ти про Данку?

-Про неї саму. Потрібно дивитися, якщо раптом ми переможемо, пообіцяй, що не даси втікти!

-Обіцяю. Ти виграй для початку.

-Твоя віра в мене , бажає кращого. Так, піду, підʼїм чогось і до хворих.

    Так і закінчився день. Сил взагалі не було, проте всі були  здорові. За вечерею згадали померлих, які боролися за краще життя інших. І мені стало так сумно, захотілося тепла та ласки коханого. Тому з останніх сил трансформувавшись, полетіла до замку в Лідвію.

    Дивно, ліжко було пусте. Мої пацієнти приходили до тями тільки через два дня і то в кращому випадку. В середині все перевернулося. А якщо з ним щось трапилося?! Я почала бігати по кімнатах, де і сили взялися?. Напевно все адреналін. Але ніде його не було. І забігши до кабінету, побачила короля, який стояв біля вікна і щось вдивлявся в паперах. 
-А я тебе шукаю по всьому замку. -з посмішкою сказала. Але він мовчав. -Я скучила.

-Та невже? Так це тому ти мене присипила? Тому що сумуєш? Ти казала, що ми разом полетимо.

-Я подумала.

-Ти за всіх думаєш. Ти за всіх вирішуєш. Чому , коли ти просила мене не втручатися, не вводити війська, я послухав? Коли ти вийшла заміж, я мовчав. А коли попросив я, ти знову зробила , як хотіла і вирішила ти?!

-Я б переживала за тебе. А якби щось з тобою сталося?

-А якби з тобою? Ти знову думаєш про свої почуття. Так , можливо це турбота, але якась вона егоїстична. Чоловік повинен дбати про свою жінку, а ти забираєш це в мене, ще і наражаєш себе на небезпеку. Все, мій терпець закінчився, я робитиму те, що задумав, подобається це тобі чи ні. Навір не раз відправляв своїх людей на наші землі. Я мушу відповісти на це. Тому завтра Лідвія оголошує війну Міралдеї.

-Я кинула виклик королю.

     Опустивши очі, проговорила. Відчувала себе, ніби мала дитина, яка провинилася.

-Що ти зробила? Ти взагалі хоча б іноді думаєш, про себе, чи хоча б про наслідки? Ні, ні, ні. Ні я сказав! Цього не буде. Твоєї смерті я не переживу. Треба буде, закрию в підвалі. Більше мене не вмовиш. А тепер іди, я хочу залишитися один.

-Але Людомире.

-Іди, я сказав! Поки я ще тримаю себе в руках.

      Вискочивши з кабінету, притулилася до холодної стіни. Він був  такий владний, різкий та холодний. В своїх словах, рухах, в очах. Це було боляче. Так, можливо я була не права але навіщо ж так. Гіркі сльози покотилися по щоках. Думала знайду тут спокій та підтримку але обпеклась. Це була ніби маленька зрада для мене. Не хочу більше тут залишатися. Але куди йти. До Овкині. Вона мене вислухає та дасть пораду. 
     Піднявшись в небо, почула якийсь рик. Моя драконниця стрепенулася, зʼїжачилася. І воно то зрозуміло. Адже це був її дракон. Злющий страшне як. Він наказував повернутися, тільки я була проти. Хто він такий! Спочатку виганяє, тут повертає. Мною ніхто командувати не буде. Хоча драконниця вже готова була слухатися і летіти, хоча б на край світу. Дурна животина. Як можна бути такою поблажливою?. Але проти мене вона не могла піти, тому дмухнувши димом в обличчя королю-дракону, ми розвернулися і полетіли по зазначеному маршруту. 
Летіли ми одні, хоча я не раз оглядалася, чи не летить бува хтось за нами. Я чекала. Хотіла, щоб він полетів слідом. Вибачився і був поруч. Але ж ні. Нікого не було. Ось виднілося місто, будиночок Овкині. Приземлилася на подвірʼї. Жінки ніде не виднілося. Підійшла до дверей, на хвильку зупинившись, якесь дивне відчуття було . Відчуття небезпеки, але звідки? Дурниця. І зайшла в будинок.

                                              Людомир

     Я дивився як вона віддаляється і не міг зрушити з місця. Вперте дівчисько! Натворило справ і втікло. Вона ж загине. Потрібно захистити її але як? 

     Повернувся до замку страшенно злий. Вже десять разів виміряв кабінет кроками. Але вибору не було, або дозволити Маші вступити в обряд і битися, або почати війну. Стукіт в двері.

-Заходь.

-Доброго дня. -з опущеною головою в дверях стояв Аркель.

-Ти знав? -хлопець зрозумів питання але мовчав. Так і стояв не підіймаючи очей. Не витримавши, ударив по столу кулаком. -Відповідай! І не смій мені брехати!

-Так, я знав. Але Ви ж знаєте Машу, все рівно нічого б не змінилося б.