Камі Мир - Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир

Розділ дев’ятнадцятий

Монстри були слабкі, всі мали плоть, але чисельність їх була значною. Від великої кількості їхніх трупів по шкірі пробігли мурашки, які я просто «струсила». Страху та співчуттю не місце у моїй роботі, отаке ось правило.

Без розбору я кривдила абсолютно всіх, хто траплявся мені під руку, та й трапляються було не обов'язково – якщо ціль потрапила в поле мого зору, живій та неушкодженій з цієї сутички не вибратися. Схоже, наївний гоблін цього не зрозумів, дивлячись на родичів.

Змащена різнобарвною кров'ю тих, хто погрожував місцевим жителям, я прямувала до істоти. Нехай не звинувачує мене у своїй смерті, адже до рук їм попалася не героїня, що вірить у мир і добро в усьому світі. Така їхня доля… така моя доля, що стала наслідком моїх виборів.

Клинок встромився в спину людиноподібного створіння. Так, це підло, згодна, але швидко і майже безболісно, потрапляння було в самісіньке серце. Я не настільки черства, щоб мучити когось перед смертю.

Хоча не впевнена, що найбезжальніша тут я, адже в той же час моя супутниця сиділа на коні і байдуже спостерігала. З одного боку добре, що її не переповнює почуття ейфорії від споглядання вбивств, а з іншого – її реакція не характерна для людей, які вперше зіткнулися з породженнями темряви (вампірів у рахунок не включаємо). Що ж ти за істота, Кіеро? І куди запропастився твій чоловік із Кіаною?

– Іринія, – зволила втручатися дружина Лукаса.

– Що?! – гаркнула на дівчину, дістаючи кинджал з плоті орка. Все ж таки не всі тут дрібні-дрібнесенькі.

– Здається, тут підкріплення…

– Сподіваюся, що наше, – відриваю погляд від «роботи» і дивлюся у бік дівчини. – Сутінки мене потягніть! А вони тут що забули?

Натовп гарних дівчат із зеленуватою шкірою відтіснив усіх чудовиськ. Якщо порівнювати за силою та розумом, то лісові німфи у багато разів перевершують тих, кого я вже вбила. Вони, до речі, ще й нікому не підкоряються – навіть первородному джерелу. Якщо вони тут по нашу душу, то справи погані.

– Іриніє, донько темряви, – кивнула на знак привітання та, що стояла на найвиднішому місці. Ах так, ще у неї був вінок, що нагадує діадему. Варто було б і мені привітати гостей, але я нікого не знаю. І як бути? – Ми до тебе з добрими намірами, дитино, тож опусти свої залізяки.

Так я і повірила, ага.

– Щоб це доказати, ми поділимося своїми знаннями: Файдени впадуть, джерело помре, якийсь час ми, як і інші породження темряви, будемо ослаблені. Дай обіцянку, що захистиш нас, доки не народиться та не окріпне нова Темрява. У відповіді ми згодні допомагати тобі.

Тобто, як? Файдени не впадуть, поки не зникне останній член сім'ї, а Ізумі безсмертна ... Ругун! Він же здатний позбутися своєї матері!

– Не гнівайся, донько темряви. Час джерела близький, але не настільки. А ось твій батько на межі життя, тому краще поспіши, щоб вислухати його останні слова.

Душа розривалася від протиріч: чи варто мені квапитися повернутися до Хайдена або ж поспішити на допомогу вітчиму. Якщо тут, біля головної дороги в Тенебріс стільки чудовиськ, значить киріос Файден зі своїми людьми охороняють інші частини округу, і, схоже, не дуже успішно.

З іншого боку, чи варто довіряти дріадам? Так, вони не можуть брехати, але чудово приховують найважливішу інформацію. Це ризиковано, але чи маю я можливість відмовитися? Самостійно мені не впоратися, Кієра не помічник у цій справі, Лукас з Кіаною так і не наздогнали нас.

– Ви не просто мені допомагатимете, але й не нашкодите нікому з моїх людей і нелюдей, будь то прямо чи опосередковано. Тільки за такої умови я згодна на співпрацю.

– Як скажеш, дитя, – покірливо погодилася королева дріад. – Я, Еїтен, мати всіх лісових німф, від імені свого народу присягаюся допомагати та оберігати доньку темряви Іринію та всіх її послідовників. І нехай висохне джерело тієї дріади, що порушить це слово!

– Я, Іринія Файден, присягаюся забезпечити дріадам свій захист при першому ж їхньому проханні. І нехай висохне моє джерело, якщо я порушу своє слово!

Шкіра на грудях запалала, доводячи факт випалення наших клятв на тілі – матеріального доказу ухваленої угоди. Темна клятва – одне з найстрашніших заклять, адже її дія необоротна. Порушення обіцянки, закріпленої темрявою, веде до болісної смерті.

– Поспішай, Іриніє, ми, разом з твоєю дріадою подбаємо про нападників.

– Моєю дріадою?

Я здивувалася, але одразу ж подумала на Кіеру… Зате тепер я знаю, хто вона, і зможу використати її здібності для більшої продуктивності. Потрібно буде порадувати її чоловіка, який точно буде несказанно... злий. Так йому і треба!

– Де я можу знайти киріоса Файдена?

Еїтен випустила з руки лозу, що поповзла по землі швидко і стрімко, начебто вказуючи шлях.

– Іди за ним, щоб побачити свого батька.

– Дякую, – подякувала жінці (якщо її можна такою назвати) і побігла за «покажчиком».

Нехай нова наставниця сама розбирається із ученицею, усе пояснює та вводить у курс справи. Нема чого було Кіері відлинюти. Ну то й що, що вона нічим мені допомогти і не змогла? Було б бажання!

Вітчим виявився не так уже й далеко – у кварталах п'яти. Він лежав в калюжі крові між померлих чудовиськ і безтурботно дивився на небо.

– Щось легко ви здаєтеся, пане – з глузуванням звертаюся до чоловіка, присідаючи біля нього та оглядаючи наявні травми. На жаль, їх було не дуже видно, тож вони всі ховаються під одягом і латами.

– Крістель? – здивовано дивиться мені в очі чоловік.

– Майже. Ваша падчерка.

– Крістеле, люба, вибач, що не зміг полюбити плід твоєї любові до іншого чоловіка.

– Я не Крістель, – кажу вже без глузування, але він, здається, мене не чує.

– Так, вона схожа на тебе, але і його риси в ній є. Я чесно намагався вважати її своєю дочкою, адже я тебе так кохав… За що ти так зі мною?

Розуміючи, що питати про його стан немає сенсу, починаю роздягати киріоса і відразу ж виявляю безліч ран, одна з яких наскрізна через легені. Темрява мені в печінку! Навіть якщо я якимось чином знайду щось, що не пропускає повітря, ніхто не зможе провести подальше лікування. І крові він уже втратив достатньо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍