Камі Мир - Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир

Так, все! Не слід на марних речах зосереджуватися. Найважливіше те, що Файдени допустили подібну подію як облога Тенебрісу. Зазвичай у найскладніших випадках до бою вступає сам киріос. Як би я його не зневажала через інтерес до моєї на той момент доволі юної матері та вбивство моїх біологічних батьків, мисливцем він був сильним і, нехай рідко, але давав цінні уроки з виживання у бою з породженнями темряви.

– Ось коні.

– А чому їх три?

– В сенсі?

– Хіба вони вам з Кіаною потрібні?

– Іриніє, не знущайся над ним. Часу обмаль.

– А там точно НП, а не ти просто хочеш мене випровадити, щоб розважитися з коханкою ... Гаразд, мовчу, мовчу.

– Будь обережна.

– Ти за мене переживаєш? Не боїсь, я й тебе переживу.

– Сподіваюся, — лагідно посміхнувся кіріос Байс, дивлячись на те, як я піднімаюсь на білого жеребця.

Темрява! Чому білий? Це косплей принца на білому коні? Якщо так, то я відмовляюся від цієї ролі!

– Дивись за Ізумі і не довіряй підозрілим особам, поки мене немає, – наказую другові наче мама синові і рушаю вперед розчищати нашій команді виїзд.

Це дивно, але при моєму наближенні монстри на відстані трьох метрів почали відступати, наче прокаженну побачили. Можливо це й добре, але образливо… і дещо підозріло.

На зупинки та роздуми немає часу. Навіть мить мого зволікання можуть коштувати комусь життя.

Їду попереду, назад не озираюсь, дивлюся тільки вперед і помічаю людський силует. І ніяк не об'їхати – дерева стоять надто близько.

Відстань зменшується, кінь не хоче зупинятися, а я розпізнаю в цьому силуеті дружину Лукаса.

– Кіеро, з дороги! – кричу дівчині, а вона стоїть до мене боком, як і стояла. Та й взагалі начебто не чує.

Готуюсь до гіршого, думаю про виправдання, озираюсь назад у надії побачити своїх супроводжуючих… Тварина зупинилася якраз перед красунею, Кіани та Лукаса позаду не виявилося. Куди вони поділися?

– Киріє, візьміть мене з собою.

Ага, схоже, вона вирішила на себе взяти роль «Я тобі знадоблюся». Цікава казка виходить: повний ідіот Робін проміняв гарячу чіксу (вона ж Кіана) на лиходія-британця Ругуна, який, чисто теоретично, помер під час народження. Найсексуальніший мужик (Хайден) залишився охороняти так собі жартівницю Ізумі, пообіцявши мені – недозрозумілому генію – забезпечити її безпеку та приставивши за компанію пубертатну колючку Лукаса – чоловіка «Я тобі знадоблюся». Цікаво, чим закінчиться ця історія.

– Ти що тут робиш?

– Я хочу вам допомогти!

Темрява, збережи мене від цих дурнів! Чому в них у головах замість мізків рожева ваніль із крихтами героїзму? Звідки ця дурниця тільки береться? А головне: що мені з нею робити? Залишити тут – не варіант.

– Темрява мені в печінку! Як ти собі це уявляєш? Чим ти мені допоможеш? Мене Лукас живцем закопає.

– А то ви його боїтеся, – посміхнулася Кіера і почала обминати коня.

– Як ти тут опинилася?

– Зараз це не важливо, – відповіла дівчина і піднялася на коня, сівши позаду мене.

– Гаразд, з чоловіком будеш розбиратися самостійно. Мене у свої сімейні розбірки не затягуйте.

– Я знала, що ви мене не покинете, – притулилася щільніше до моєї спини нахабниця.

– І що ж мені в тобі сподобалося, га?

– Моя сміливість, киріє. Моя сміливість, знання та здібності.

– Помовч, а. Ми поспішаємо.

– Як скажете.

Вони один одного вартують: що він мене бісить, що вона, та ще й розривати зв'язки не хочеться – надто вони здатні зарази. Ах, так! І обидва нелюди.

– Іриніє, зупиніться! Попереду монстри…

А то я сама не бачу кілька ліній породжень темряви, що непогано справляються з функцією кордону Тенебрісу – ні кінця, ні краю цієї лінії не видно, та й чудовиська щось не поспішають наступати, лише загрозливо породжують всілякі звуки. Отже, їхня мета – не звичайні люди. Значить врешті-решт це звичайнісінька пастка… Що ж, по-швиденькому розберуся з «подаруночком» і повернусь у замок.

– Кинджали, сюрікени, арбалет?

– Краще пістолет.

– Ти знущаєшся?

– Іншою зброєю не користувалася, вибачайте.

– А в ціль потрапити зможеш?

– Ну… У будь-якому випадку, я спробую.

Темрява, нехай вона хоча б у мене не потрапить! Що ж я зробила такого поганого в минулому житті... А, ну, ем... Я вже покаялася і пробачила собі старі гріхи!

– Що ж… Тоді удачі нам.

Плавними та швидкими рухами дістаю кинджали та оглядаю «поле роботи». Хто ж буде у нас першим? Аж очі розбігаються від такого розмаїття.

– Як ти ставишся до адлетів?

– Адлетів?

– Істоти, схожі на перевертнів та вовкулаків. Нижня їх частина схожа на вовкулацьку, а верхня – на людську, хоча й з великою кількістю вовни та ельфійськими вухами. На відміну від зазначених раніше істот, людської форми не мають. Живуть переважно в арктичному кліматі.

– Стріляти?

– Не допоможе. Принаймні однієї кулі буде замало. Поки що просто спостерігай, доки я не скажу коли і куди стріляти.

– Чудово. Завжди хотіла стати мисливцем.

– Ні, люба, подібного задоволення тобі не бачити. Твій чоловік мене з'їсть.

– А я в нього дозволу й не питаю.