Камі Мир - Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир

– Але не хвилюйся, у моєму заповіті вказана лише одна спадкоємиця – твоя дочка. Іринія стане останньою з Файденів, решта мертві.

Він вбив їх? Він винищив свою рідню?

– Вона в безпеці, а родина Файденів, як ти й казала, до кумедного слабка. Ніхто не вижив після невеличкого нападу. І я слабак, що не тільки не може впоратися зі своїми почуттями, а й здолати всі загрози. Вибач мені, Крістеле.

З усмішкою на обличчі чоловік, який до безпам’ятства кохав мою матір, перестав дихати. Його останні миті кардинально змінили мою думку щодо передісторії мого народження. Так, багато назавжди для мене залишиться загадкою, але виявляється, що в цьому житті багато хто мене любив і багато про мене піклуються. Яка ж я дурепа.

Гарчання звідкись з-за дерев дало зрозуміти, що зараз не час для сентиментів, адже захист від чудовиськ потребує жорсткості та настороженості. Цим гостем виявився іриму, що не поспішав нападати.

– Господар на тебе чекає, люденятко, – огризнувся чоловік-леопард.

І ось так він виявляє свою повагу до доньки темряви, так він боїться найсильнішу людину та вбивцю його товаришів? Може я й не така визначна, якою могла бути, але так розмовляти з незнайомкою... Зовсім манер у нього немає!

– Куля в лоб йому, а не я! Перечекається.

Якщо чесно, було трохи страшно, але треба вміти дивитися страху у вічі і зухвалитись, навіть якщо очі знаходяться над зубастою пащею і в оточенні надмірно густої вовни. Зрештою, я теж людина, тож страх і мені властивий. Не будь його, можна було б сміливо шукати психіатра, якщо такі в цьому світі взагалі водяться.

– Не перевіряй його витривалість, бо жертв буде набагато більше, людинятко.

Звідки така ненависть до людей? Він із такою зневагою мало не випльовує це слово. Але чи має це мене так сильно хвилювати? Дріади попереджали про смерть Ізумі. Отже, ця паскуда прорвала оборону Хайдена.

– За тим будинком ти знайдеш чорного коня. Краще поспішай, не гнівай господаря, мізерна.

Одного разу можна й проковтнути образу, тим більше за таких обставин, тому я беру все терпіння в кулак, зриваюся і біжу у вказаному напрямку.

Достатньо відділившись, розумію, що таки ні, не стерплю і метаю один із своїх сюрікенів прямо в живіт іриму. З рани хлюпає кров, а я біжу вперед, залишивши створіння, що виє, позаду. Потім закінчу з ним, якщо це зробить хтось інший. Не важливо хто саме, адже головне зараз – безпека моєї родини.

Вороний кінь справді смиренно стояв за будинком і чекав на мене. Він смиренно дав себе осідлати і повністю підкорявся моїй волі. Поки ми долали густий ліс, що відокремлював замок Хайдена від центральної частини Тенебрису не раз помічала, що тварина ніби була зі мною одним цілим, розуміла з пів думки і відчувала все, що мені було потрібно. Це був незвичайний кінь... Плечі забилися в боязливому тремтінні від шаленого припущення, що страшно було озвучити.

– Я не фамільяр Ругуна, – людським голосом відповіла тварина, через що ледь-ледь придушила бажання стрибнути з неї на скаку. – Обсидіан – помічник матерів Темряви.

– Матерів Темряви?

– Побережіть сили, Іриніє. Поговорити ми зможемо після того, як все це закінчиться.

– Що ж, гаразд, тільки поквапся.

– Заспокойтеся, киріє, все буде добре. Нам залишилося зовсім трохи, потерпіть трішки.

Кров вирувала, адреналін піднімався до небувалого рівня, а серце билося з шаленою швидкістю. Думки металися у переживаннях, здогадах, побоюваннях, вуздечка в руках тиснула на долоні через ту силу, з якою я в неї вчепилася. Зараз мені було страшніше, ніж у шлунку сфінкса.

Побачивши знайомі конусні піки та вузькі вікна, серце на мить зупинилося. Я близько, майже вдома. Ще трохи і Ізумі з Хайденом будуть у безпеці.

Не чекаючи повної зупинки коня, я зістрибнула на землю і щосили побігла до входу в сам замок. Синьо-чорне волосся, сірі очі, знайома посмішка... Начебто це був він, а ніби й не він.

Діставшись самозванця, я стрибнула в його обійми і прикрила очі. Це не його джерело, це не Хайден.

– Кохана, ти повернулася? Чи не де не поранилася? – тепер всі сумніви точно відпали. Мій друг ніколи б так не сказав. Найскладніше – не подавати виду.

– Ходімо до твоєї кімнати, тобі треба відпочити.

– Ходімо, любий. Я до нереального втомилася, – мило посміхнулася, стиснувши за спиною ручку кинджала. Даремно віддала Кіері пістолет.

Темні коридори нагадували декорації фільмів жахів, спина попереду, що нагадує такий рідний силует, так і просила встромити в нього кинджал, та тільки я відволіклася на двері, яких раніше не було. Величезний замок так і приваблював.

Поки самозванець продовжував свою повільну ходьбу, я мишкою метнулася до «забороненого плоду», що, можливо, міг дати відповіді на багато моїх запитань.

– Навіть не думай, – так і стоячи спиною попередив лже-Хайден.

– Де він? Де Хайден?

– А Ізумі тебе вже не цікавить?

– Ругуне, невже ти справді думав, що я повірю в цей маскарад?

– Впізнала? – він повернувся до мене обличчям, змінюючи вигляд. З чорного волосся ніби злізла фарба, а обличчя й тіло ніби від рук талановитого скульптора набули зовсім інших рис. – Не очікував.

– Твою гнилий натуру не впізнати неможливо. Я її сморід ще на підході відчула.

– Відійди від дверей і я забуду всі твої помилки, пробачу твою зраду. Це твій останній шанс, Ірініє. Більше такої можливості не буде.

– Ти справді думаєш, що я просто візьму і підкорюся, добровільно віддам тобі в руки те, що я поставила на кон в цій твоїй грі? Ти дурний чи наївний? – дивлячись у його сірі очі, я нахабно випускаю силу, що поглинає замок і відчиняю двері.

– Ми могли б добре жити. Разом, – відповідає він, але мені було не до цього. Двоє дорогих мені осіб були змучені та підвішені на ланцюгу. По змучених руках текла кров, що струмком спускалася по обличчях.

Навіть для вампіра та джерела колір шкіри був надто блідим та нездоровим. Потрібно скоріше їх звільнити. Хайден знаходиться ближче.