Єва Басіста - Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста

Глава 14.2

Із дикою цікавістю зазираю до коробок. У першій лежать чорні класичні туфлі на шпильці, а в другій - вечірня сукня такого ж кольору. Виймаю її. Дизайн простий, мов двері, але водночас дуже вишуканий. Вона на тонких бретельках, до талії облягає, а далі йде вільним кроєм та має виріз до середини стегна.

Липовський естет. Усе має бути ідеально. Хоча багато метушні. Він же за двадцять секунд скине її з мене. Або не скине…

Помічаю, що на дні лежить червоний клатч на сріблястому ланцюжку та маленька коробочка. Одразу тягнуся до останньої та відкриваю одним легким рухом.

Там ховаються золоті сережки-підвіски з рубіном. У мене заціпеніння.

Навіщо клатч та прикраси? Він хоче рольові ігри? Щоб я побула якоюсь гордою панянкою, а він мене зваблював?

Якщо так, то вони дивні… Я б там зрозуміла якби медсестра чи якась вчителька, а тут…

Я не знаю, що думати. Олександр до біса загадковий чоловік. Але моє діло просте - виконувати всі його забаганки та не ставити зайвих запитань. Хоче мене бачити в такому образі - нехай.

Знову кидаю погляд на сережки, які тримаю в руках. Вони дуже гарні. Овальні рубіни аж палають. Такі вони насичені та блискучі.

Я подібну красу ніколи не одягала на себе, але інколи все буває вперше. І тепер розумію, чому сказав червоні губи - для образу. Все у чорно-червоній колірній гаммі.

До шостої вечора я готова. На мені чорна сукня, що сидить ідеально, ноги взутті в туфлі, які також підійшли, волосся розпущене, а на вустах та червона помада, яка резонує зі сережками та додає попри похмурі тони яскравості.

Маю вигляд, який хоче бачити Олександр.

Сиджу у вітальні на дивані та дивлюся в одну точку. Відчуваю незначне хвилювання. Зараз якось страшно… Звісно у нас усе вже було, але чомусь тремтіння котиться з однієї частини тіла в інше.

І одночасно досі не віриться, що спала з ним, стогнала від кожних його рухів та хотіла ще. Згадую ті моменти та здається, що то була не я. Немов хтось мене підмінив. Я просила у нього поцілунок та взагалі з моїх вуст лунало багато чого дикого.

Нервово ковтаю. Але мені ж треба ж бути для нього такою. Розпусною дівкою, яка постійно хоче його.

Рипають двері. Я підіймаюся на ноги. Це безсумнівно Липовський, який з'являється у дверях. Одразу зіщулює очі та усміхається. У нього задоволений вираз обличчя. Значить все так. Це мене заспокоює, бо я до смерті боюся, коли він злий.

Хай краще усміхається, пожирає хтивими очима та трахає у різних позах, аніж кидатиметься в різні сторони блискавками.

- Туфлі підійшли? - питає Олександр та підходить до мене в притул. Я опускаю очі, бо чомусь бентежно. Відчуваю себе дорогою лялькою. – Не тиснуть?

- Усе нормально, - смирно відповідаю.

- Це чудово, - відкидає моє волосся з плечей назад. - Підійми голову.

Корюся. Тепер він переді мною. Бачу в його очах своє відображення. Він мовчить. Обдивляється кожний сантиметр мого обличчя, а коли перестає це робити, то каже:

- Закинь все, що тобі треба у клатч, одягай пальто та ходімо.

- Куди? - викочую очі.

- Багато запитань, - бере мене за руку.

- Добре, - погоджуюся, а всередині зароджується страх. Куди він мене везе? А головне - для чого? Невже… У голові таке мелькає, що страшно. А якщо відвезе на якесь збіговисько збоченців? Може він такий самий як Петя…

Дані думки настільки сильно захоплюють мою свідомість, що навіть не помічаю, як знаходжуся в авто разом із Липовським на задньому сидінні.

За кермом водій, який відвозив мене до Олександра. Впізнаю його очі в дзеркалі.

- Григорію, особливо не спіши, - каже йому Липовський.

- Зрозумів, - бадьоро відповідає він та рушає.

А я панікую. Так сильно, що ніг не чую. Мені це не подобається!

- Куди ми їдемо? - обертаюся до Олександра, який тим часом пасе мене очима.- Ти скажеш?

Чоловік загадково мовчить. І для чого робить? Нерви мені лоскочить? Я ж наче нічого поганого не зробила… Ці дні сиділа, мов мишка.

Раптово одна його рука обіймає мене, а інше залазить під пальто, а там пірнає під сукню та торкається білизни. Я сіпаюся.

Олександр пальцями водить по тканині. Будить від сну складки та квітку між ними, а далі нахиляється до вуха й шепоче:

- Не переживай - тільки я тебе буду трахати. Ти моя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно