Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— Дякую, Асечко. А… Роман, він не гніватиметься, що ти потратилася на мене?

— Мамо… До чого Роман? Це мої гроші.

— Асю? Він тобі — наречений?

— Мамо… Розслабся. Які заручини в наш час, у цивілізованій країні?

Ким був для неї Роман?

А… Під три чорти, невже неодмінно мусить формулювати щось на зразок його звання при ній? Чи то пак — її звання при ньому?

Чула незрозумілу розмову. Дядьо Дзюник вичитував Ромкові. З кабінету долітало: «Вже й слина набралась? Гей-гей… А якщо все ж вирішу, що не для тебе? І, слухай, якщо — не для неї? Ага? Що ти тоді? Бабка твоя — міцний горішок, батько твій — гнилий горішок. А ти… Пустий горішок! Го-го-го!» Голосу у відповідь не було чутно.

Ромко поїхав, не попрощавшись. Вона, щоправда, розуміла — поїхати він мусить. Дядьо ж зробив йому лише гостьове запрошення. Але… Невже дядьо просто одного ранку, поки Ася ще не вийшла з кімнати, тицьнув Ромкові під ніс квиток, наказав викликати таксі до вокзалу?

Менше з тим. Думати про Ромка — класно. Як… Як колись, на аркуші із зошита — малювати ляльок. Що живуть, подорожують, приміряють весільне й пляжне вбрання. За розпорядженням її стирачки та олівця.

Ромка, коли поїхав, вона не зачіпала. Пам'ятає ж, як послав її той, зі студентських часів, коли надзвонювала йому додому.

Ромко обізвався сам. Жартував. І з нормальною пошанівкою питався — як там, мовляв, дядьо?

Дядьо залишав позиції. Чи не кожного дня. Приїздили лікарі. Після них він, самотужки, важко дибаючи спеціальним черевиком, ішов до кухні по воду. Гехкаючи, тягнувся до полиць по склянку. Розглядав її проти світла. Відставляв одну по одній. Обирав третю. Чи четверту? А милися ж склянки всі разом, у посудомийній машині.

Ковтав таблетки. По тому, бувало, з огидою виносив зі своєї кімнати всю упаковку ліків. Кидав у смітник. Інколи — навіть розтоптував важким черевиком на плитках підлоги, видихаючи страшні слова.

Не розпитував Асю, де була. Проте — говорив. Не зовсім зрозуміле. Одного разу — ось так: «Пам'ятай, дівко… Ніхто не пошкодує, якщо ти не пошкодуєш себе».

Це, мабуть, вже в лікарні. Тій, з якої не вийшов, пробувши там, щоправда, коротко. Не так, щоб занадто.

Ася не раз бачила тих, хто був співвласниками активів дядя. Приїздили додому. Заходили в його кабінет. Ковзали по ній ввічливим й неуважним поглядом.

Тепер, по похороні, вони повідомили, що прийдуть. Впустила в дім, намірялись вони у знайомий кабінет.

Вона заходила останньою. Заходила, бо найстарший з візитерів поманив рукою (з повагою?).

І тут, стоячи при столі дядя, почула його волю. Волю — з таємничого «звідтам».

Дзюник лишив їй чимало. Побачивши відчай в очах спадкоємиці, коли їй втовкмачували, які дії треба виконати, аби отримати своє, панове (троє, здається, всі в сірих, подібних до себе піджаках) чи то змилостивилися, чи… так і наказав дядьо Дзюник?

Отже. Те, що заповів партнерам, її не обходить. Її ж частку вони ж їй і оформлять, хвилюватися нема про що. Це гроші, на її рахунок. Будинок дядя, дім на краківському Старому Бежануві, йде на продаж.

Де подітися їй? Так-так, де перечекати формальності оформлення спадку? Пан Дідух не виставив ніяких особливих умов. Де хоче. Й жити, потім, по всьому — також там, де схоче пані Анастасія.

Перечекати довелось у наймолодшого з партнерів покійного дядя. Такого собі, приязного, жартівливого Гжегожа. В нього підростала двійка пацанів. Й Ася, не вдаючись у деталі домовленостей, стала нібито тимчасовою гувернанткою.

Гувернантка з неї була ніяка, та й вихованці ж були — хоч не згадуй.

Один, восьмирічний, щоправда, був іще так-сяк. Старший, довгий, хижий, вічно вишкірений Стась — діставав. Одного разу, на нервовій їхній прогулянці, несподівано жбурнув у неї якусь жахливу, стоптану підошву. Потім довідалася про сімейну легенду: він підібрав цей непотріб ще рік назад, десь у горах, у поїздці з класом. І жбурнув її тоді у пані вчительку. Ось, зберіг цей витвір, схожий на коров'ячу підсохлу… каку. Коли захоче, так і носить у прозорому, красивому наплічнику.

Хіба діти бувають такими? Ні-ні. У них з Романом будуть діти-картинки. Вона, влягаючись у ліжко в чужій квартирі, просто бачила це. Хіба що — картинки залишались картинками. Не бешкетували. Взагалі не рухалися.

Одного разу обоє хлопчаків, чи то жартуючи, чи посварившись між собою, з усіх сил гупали кулаками по батьківській автівці. Тимчасом, Гжесь і пані Магда випливли у двір. І Магда добряче вичитала Асі — що це?! Це ж — псування майна!

А як бути? Ні, як і казала пані Магда, робити дітям різкі зауваження не можна ні за яких обставин. Це — погано впливає на подальший розвиток. Але допускати псування майна також не можна. Так що робити?! Виявляється, придумати, що робити у таких ножицях — якраз її, гувернантчина, справа.

Ася не підслуховувала, ні. Проте, рухалася будь-яким житлом так тихо, що мимовільно знову почула те, що говорили не для неї.

Пан Гжесь виписав дружині прочухана. «Припини, не на цю верещиш! Це тобі — не служниця-нелегалка. Це — Дідух!»

Ася не була — Дідух. Проте… Яке там прізвище в Ромка? Як би не лунало… Воно найкраще. І воно їй — майорить. Майорить?..

Де оселитись, отримавши спадок? А й питань немає. У Києві. Там жило свято. Спочатку — для неї, у жовтогарячій сукенці, на ескалаторі, котрий несе вгору. Потім, треба розуміти, для мами. Адже, саме туди мама й подалася від задушливої тісняви львівської квартири? Але головне — там же ж, у Києві, Ромко.

Не писала йому. Аби потім, уже, як-то мовиться, по факту, предстати перед ним іншою. Кращою? А як же, хазяйкою котеджу:

— Хочеш, то обирай собі тут кімнату. Мені… Однаково, тут мені самій занадто просторо.

Вилиці на хвилину перестали бути лукавими. Ромко дивився на неї, геть серйозно.

— Тільки, знаєш, краще поки що будемо собі нареченими. Звикатимемо до себе. У тім є високий клас. Тим більше, ти як — щодо дітей? Ага… Діти — треба. А ти ж перед цим маєш стати цілком здоровою.

Вона — хвора?

Ромко невизначено повів плечима.

Ромко піклувався про неї, сварив, просив, учив. Інколи — ніби зникав (не те, аби йшов, просто, приїхавши на Осокорки, був відстороненим, мовчазним).

Тут, як у коробочці — лунка тиша. І сюди, ніби у яблучко, почали падати моторошні удари, невідомо, звідки.

Частина друга