Данило Туптало - Житія Святих - Вересень, Данило Туптало

свята: "Марно трудишся, княже, намагаючись нас од Христа відлучити і до поклоніння ідолам, яких ви богами звете, прихилити. Ні я не сотворю цього, ані сестри мої, з ними я є, як вони зі мною, єдина душа, єдина думка, єдине серце, що Христа любить. Раджу-бо тобі: не трудися словами більше, а спокушай самою річчю: бий, січи, пали, на частки дроби — тоді побачиш, чи повинуємося ми безбожному твоєму повелінню. Христові ми є, і за нього умерти готові". Це почувши, Фронтон-князь сповнився ярості і весь гнів свій на Минодору вилив, а тоді звелів, менших двох сестер відвівши, Минодору старшу їхню сестру, оголити, а чотирьом спекуляторам бити. Бита була свята, а проповідник кричав: "Пошануй богів і похвали царя та законів його не нищ!" Били її про-здовж двох годин, і тоді сказав до неї мучитель: "Поклади жертви богам!" Вона відповіла йому: "Ніщо інше творю, тільки жертву приношу, чи ж не бачиш, що всю себе приношу в жертву Богові моєму!" Мучитель же повелів жорстокіше бити її: били отож по всьому тілі без помилування, крушачи суглоби її, ламаючи кістки і плоть роздробляючи. Вона ж, охоплена гарячою любов'ю та бажанням до Жениха свого безсмертного, доб-лестно терпіла, ніби не відчуваючи болю. Тоді із глибини сердечної закричала: "Господи Ісусе Христе, веселість моя і любове серця мого! До тебе приходжу, надіє моя, і молю: прийми в мирі душу мою!" І це вирікши, випустила дух і пішла до улюбленого Жениха свого, прикрашена ранами, як багатоцінними оздобами.

По чотирьох днях поставив мучитель на суді перед собою Митродору та Німфодору, поклавши при ногах їхніх мертве тіло їхньої старшої сестри. І лежало те чесне святе Минодори тіло голе, не покрите й трохи і не було на ньому незраненого місця, всі вуди покрушені, від ніг до голови не було цілого місця — і було зворушливе це видовище всім, що дивилися. Так учинив мучитель, ніби казав: "Чи бачите сестру вашу? Те буде й вам!" — і сподівався, що ті дві сестри, бачачи так люто умучене тіло сестри своєї, злякаються і прихиляться до волі його. Всі ж, що стояли там, дивлячись на мертве і люто поранене тіло оте, збуджувалися природньою жалістю і, навіч ніби тішачись, плакали, тільки один мучитель ще більше жорсточився, наче камінь. Святих же дів Митродору та Німфодору сама природа й любов, як до сестри, хоч і принуджувала до сліз, одначе спиняла їх більше любов Христова і певна надія, що сестра їхня вже веселиться в палаці Жениха свого, і їх до себе чекає, щоб, такими ж ранами прикрасившись, подбали прийти і явитися перед лицем всебажаного Господа, і це стримувало святих дів од сліз, тож, дивлячись на святе тіло, що лежало перед ними, сказали: "Благословенна ти, сестро і мати наша, що сподобилася бути вінчана вінцем мучеництва і ввійти до палацу Жениха свого! Помолися тож преблагому Господу, що його тепер бачиш, аби, не гаючись, повелів і нам твоїм-таки шляхом прийти до Нього і поклонитися величності Його, насолодитися ж любов'ю Його і веселитися із Ним вовіки. О мучителі! Пощо гаєтеся довго, не вбиваючи нас? Пощо позбавляєте нас долі улюбленої сестри нашої; пощо нешвидко подаєте нам цю смерті чашу? її-бо як пресолодкого пиття бажаємо! Вже готові вуди наші на роздроблення, готові ребра на палення, готова плоть на розтерзання, готові голови на усічення, готове серце на мужнє терпіння — почніте отож діло ваше, не сподівайтеся від нас більше нічого, не схилимо колін богам псев-доіменитим. Бачите нас, що гаряче бажають смерті, чого більше хочете? Бажаємо вмерти із сестрою за Христа, Жениха нашого улюбленого". Тоді суддя, хоч і бачив їхні уми безбоязненими і бажання вмерти за Христа незмінне, але спробував ще лестощами до свого прихилити однодумства, щось підступно говорячи. Відповіли: "Коли перестанеш окаянно говорити супротивне до нашого твердого переконання? Якщо маєш віру,що ми єдиного кореня гілки, єдиного нутра є сестри, то хай буде тобі відомо, що і думку одну маємо, отже, від убитої тобою сестри збагни: коли вона, маючи перед очима не один приклад мужнього страждання, таку в терпінні явила силу, то і ми те вчинемо, дивлячись на сестру нашу, яка приклад нам собою дала. Чи не бачиш ти, як вона, хоча лежить і вуста стулені має, одначе відкритими своїми ранами, ніби вустами, наказує нам і схиляє до страдальчого подвигу. Не розлучимося отож із нею, не розторгнемо спорідненого нашого союзу, але помремо, як і вона померла за Христа. Відрікаємося обіцяних вами багатств, відрікаємося слави і усього, що від землі є і в землю знову повернеться, відрікаємоо лінних женихів, маючи нетлінного, Иого-бо любимо і Йому у віно приносимо нашу за нього смерть, щоб безсмертної, вічної, чистої і святої Його світлиці сподобитися". Тоді мучитель, позбувшись сподіванки своєї, роз'ятрився вельми й повелів Німфодору відвести. Митродорі ж повелів свічками опалити її тіло, і її опалювали по всьому тілу проздовж двох годин. Таку терплячи муку, зводила очі свої до єдиного, за якого страждала, улюбленого Жениха свого, просячи від нього помочі. Опалену її зняли з дерева, і повелів мучитель палицями її залізними кріпко бити, крушачи всі вуди її, і в тих муках свята Митродора, покликуючи до Господа, віддала в руки його святу свою душу. До неї, вмерлої, привели третє ягня Христове, святу Німфодору, щоб обох своїх сестер тіла побачила і, злякавшись лютого вбивства тих, відкинулася від Христа. Почав же князь до неї підступно промовляти: "О красна дівице! Я більше інших дивуюся твоїй красі і на юність милосердствую: боги мені є свідки, що не менше дочки своєї люблю тебе, тільки приступи і поклонися богам і тоді велику будеш мати від царя благодать, дасть-бо тобі майно й честь і що є більше — велику будеш мати волю. А коли ні, о горе, зле загинеш, як і твої сестри, що їхні тіла бачиш". Свята ж усі слова його приймала, як вітер, не слухала їх, а супротивне говорила, докоряючи ідолам та ідолопоклонникам, з Давидом говорячи: "Ідоли поган — срібло й золото, діло рук людських... Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає". Беззаконний побачив, що не осягнув словами нічого, повелів, оголивши її, повісити і кігтями залізними шарпати тіло її. Вона ж у тих муках свого терпіння не виказала, ані закричала, ані застогнала, але тільки очі горі звівши, двигала вустами своїми, що було знаменням її до