Ерін Хантер - Вогонь і крига

Вогнесерд заціпенів.

— Н-ні, я лише думав… після вчорашнього… Кігтеморд…

— Я зробив би це для будь-якого Громового кота. Це і є відданість Клану! — голос Сіросмуга забринів злістю, і він знову заходився відгрібати сніг.

Вогнесердова надія згасла. Довіра друга втрачена навіки? Він повернувся, опустивши хвоста, і рушив крізь сніги до виходу з табору. Лише кинув через плече:

— Власне, Синьозірка сказала мені сьогодні піти з тобою на полювання, тож можеш сам пояснити їй, чому ти зостався.

— О, тоді ясно, ти просто хотів потішити Синьозірку, як завжди! — прошипів Сіросмуг.

Вогнесерд спинився і вже приготувався відповісти щось дошкульне, але передумав, побачивши, як Сіросмуг іде до нього через галявину, струшуючи сніжинки зі своїх широких плечей.

— Ну то пішли, — прогарчав Сіросмуг і першим заліз у тунель.

Вони повільно здиралися вгору схилом, перелазячи з одного засніженого кругляка на інший. Коли коти досягли вершини, перед ними простягнувся засипаний снігом ліс. Сіросмуг із похмурою рішучістю на морді відразу кинувся вперед. Вогнесерд побіг услід. Щойно він почав стежити за мишкою, що снувала між корінням дуба, як побачив Сіросмуга. Сірий вояк гнався за кроликом, який виявився достатньо дурним, щоб відійти від нори. Сіросмуг несамовито мчав за ним, аж поки не схопив своїми лапищами. Вогнесерд мовчки сидів і спостерігав, як друг підійшов і кинув кроля йому до лап.

— Цього вистачить на кількох кошенят, — гаркнув він.

— Ти не мусиш мені нічого доводити, — сказав Вогнесерд.

— Hi? — гірко запитав Сіросмуг. Його очі, холодні та злі, зустрілися з Вогнесердовими. — Можливо, тоді тобі варто поводитися так, наче ти мені довіряєш.

Він повернувся і пішов геть, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти.

До сонцепіку Сіросмуг упіймав більше здобичі, ніж Вогнесерд, але обоє впоралися чудово. Вони заледве змогли перенести всю свіжину до табору. Зайшли на галявину та скинули здобич на звичне місце. До того там було порожньо.

Вогнесерд гадав, чи не варто буде піти знову. Сніг погустішав, а з рівнини почав задувати крижаний вітер. Він розглядав потемніле небо, коли раптом почув стривожений нявкіт Ряболицьої, що долинув із ясел. Вогнесерд підійшов глянути, у чому там річ.

— Що сталося?

— Ти не бачив Хмарка? — запитала вона.

— Він зник? — Вогнесерд похитав головою і випустив кігті — переляк Ряболицьої передався і йому.

— Так. Узагалі всі мої кошенята. Я лише на хвилинку заплющила очі. Тоді прокинулася — і не можу їх знайти! Для них зараз надто холодно. Вони ж позамерзають на смерть! — королева була у відчаї.

Вогнесерд замалим не запанікував, коли згадав останнього кота, що зникав із табору. То була Попелапка.

Розділ 28

— Я їх знайду, — пообіцяв Вогнесерд. Він за звичкою роззирнувся, виглядаючи Сіросмуга. Здіймалася хуга, снігопад усе густішав — йти самому на пошуки було б небезпечно. Вогнесерд кинувся до вояцького кубла і заліз досередини, але Сіросмуга там не було.

Піскошторма щойно прокинулася.

— Що сталося? — нявкнула вона, помітивши Вогнесерда.

— Кошенята Ряболицьої зникли.

— Хмарко також? — нараз прокинувшись, підхопилася Піскошторма.

— Так! Я шукав Сіросмуга, щоб ми могли знайти їх разом, але його тут немає, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи, як тремтить його голос. Він розлютився, бо ж Сіросмуг знову десь запропастився — акурат після звинувачень у недовірі.

— Я піду з тобою, — запропонувала Піскошторма.

Вогнесерд кліпнув.

— Дякую, — нявкнув він. — Ходімо. Треба розповісти все Синьозірці, перш ніж піти.

— Порохошуб розповість. Там ще сніжить?

— Так, і все сильніше. Треба поквапитися, — Вогнесерд глянув на Порохошуба. — Ти його розбуди. Я скажу Ряболицій, що ми йдемо. Зустрінемося біля входу!

Він рушив геть, назад до ясел. Дорогою обнюхував землю, шукаючи хоч сліду запахів.

— Є якісь новини? — запитав Вогнесерд у королеви.

— Ні, жодних, — голос Ряболицьої тремтів. — Морозошубка пішла розповісти Синьозірці!

— Ну, не переймайся. Далеко вони не зайшли, — запевнив її він. — Зі мною піде Піскошторма. Ми їх знайдемо.

Ряболиця кивнула і знову заметушилася.

Вогнесерд і Піскошторма разом прибігли до тунелю і кинулись у ліс. За межами табору вітер лютував навіть дужче. Вогнесерд примружив очі й напружив плечі, опираючись буревію.

— Важко буде взяти слід на свіжому снігу, — застеріг він Піскошторму. — Давай для початку перевіримо, чи не видряпалися вони нагору.

— Добре, — нявкнула Піскошторма.

— Ти йди в ту сторону, — вказав носом Вогнесерд. — А я піду в протилежну. Зустрінемося тут. І не затримуйся.

Піскошторма кинулась геть, а Вогнесерд перестрибнув повалене дерево, йдучи стежкою, якою Клан ходив найчастіше. Схили були засипані навіть дужче, ніж уранці, до того ж вони стали слизькі, бо розчовганий сніг замерзав на кригу. Вогнесерд спинився і підняв голову, відкривши рота, але кошенятами не пахло. Марно було шукати слідів: будь-який відбиток лапи негайно засипало снігом.

Він вийшов угору схилом, але й там не було взагалі жодного котячого сліду, не кажучи вже про загублених кошенят. Вітер все віяв, так що невдовзі Вогнесерд не відчував кінчиків вух. Жодному кошеняті не пережити такої погоди, а сонце вже схилилося низенько. Слід було знайти їх до настання сутінків.

Вогнесерд кинувся назад до входу. Піскошторма вже чекала на нього, вся вкрита сніжними пасмугами. Щойно вона побачила його, як негайно обтрусилася.

— Щось знайшла? — нявкнув Вогнесерд.

— Нічогісінько.

— Та не могли ж вони зайти далеко, — зауважив Вогнесерд. — Ходімо сюди, — він попрямував до тренувального гаю.

Піскошторма кинулася за ним. Сніг поглибшав, і з кожним кроком вона провалювалася аж по живіт.

У гаю було порожньо.

— Як думаєш, Синьозірка знає, яка тут паскудна погода? — перекрикуючи вітер, запитала Піскошторма.

— Дізнається, — відгукнувся Вогнесерд.

— Треба повернутися по допомогу, взяти на пошуки ще одну групу, — нявкнула Піскошторма.

Вогнесерд глянув на войовницю — вона дрижала. Здається, не лише кошенята могли тут замерзнути. Мабуть, Піскошторма мала рацію.

— Згода, — нявкнув він. — Самі ми не впораємося.

Уже повертаючись до табору, Вогнесерд начебто почув тоненьке квиління, принесене вітром.

— Ти це чула? — гукнув він.

Піскошторма спинилася і стала принюхуватися. Зненацька підвела голову.

— Туди! — нявкнула вона, показуючи носом на повалене дерево.

Вогнесерд помчав уперед, Піскошторма — одразу за ним. Квиління все гучнішало і гучнішало, ось уже Вогнесерд зміг розрізнити кілька тоненьких голосів. Він видряпався на колоду і зазирнув на інший бік. Там у снігу лежали троє маленьких кошенят. Вогнесерд відчув хвилю полегшення, аж раптом збагнув, що Хмарка серед них немає.

— Де Хмарко? — крикнув він.

— Полює, — писнуло одне з кошенят. Його голос тремтів від страху і холоду, але в ньому лунали захисні нотки.

Вояк підвів голову.

— Хмарку! — загукав він, продираючись крізь густезний снігопад.

— Вогнесерде, глянь!

Піскошторма теж сиділа на колоді, показуючи кудись.