Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

убер до будинку через дорогу. Це страшенно неетично щодо водія, та хочеться вірити, що якби ми мали можливість обговорити ставки, він би погодився.

На дорогу йому знадобилося вісім хвилин, мені ж здалося, що всі вісімдесят. Його авто звертає за ріг, і я чую, як шини котяться пагорбом.

Упевнений, Ойо також стежить.

Я чекаю, доки авто доїде до дальнього боку будинку. Потім перелажу через паркан позаду.

Ще якусь мить чекаю, доки убер зупиниться прямо навпроти іншого вікна Ойо.

Пишу водієві: «Спізнююсь. Буду за п’ять хвилин. Вмикайте лічильник!».

Він відповідає: «Не проблема».

Почуваюся винним, та на це нема часу — я обходжу будинок і починаю крастися сходами, намагаючись триматися якнайближче до стіни.

Нарешті дістаюся розсувних скляних дверей і зазираю, аби впевнитися, що Ойо не пішов на кухню налити собі склянку апельсинового соку.

Усередині порожньо, якщо не брати до уваги… Біля парадних дверей хтось стоїть і визирає у віконце.

Ойо.

Трясця.

Це до мого плану не входило.

Я відходжу назад і націлюю пістолет крізь скляні двері просто на нього.

Нейрологи кажуть, що здатні передбачити дію, яку наш мозок вирішив виконати, ще до того, як її розуміння взагалі сягне нашої свідомості. За їхніми словами, функція свідомості полягає не у прийнятті рішень, а в їх раціоналізації після скоєного. Таким чином наш мозок пояснює, чому ми робимо те, що робимо. Такий собі PR-відділ, який перетворює наше підсвідоме на раціонального суб’єкта, а не на мавпоящурів, що керуються лише власним страхом.

Мої дії справді базувалися на раціональних підрахунках. Я зважував ризики й обирав найліпше рішення.

Якби хвилину тому мене запитали, чи вбивця я, я б не знав, що відповісти. Певним показником можна було б вважати мою реакцію на стриженого з голеним, але, навіть зіткнувшись із Джо Віком, я ще шукав якесь інше виправдання, окрім активного самозахисту.

Я вигукую його ім’я:

— Ойо!

Він розвертається.

Я двічі натискаю на гачок. Перша куля розбиває скляні двері, але, підкоряючись законам фізики, летить трохи вбік, а не прямо від мого дула до його чола.

Зате друга влучає куди слід. Прямісінько в голову.

Його шия смикається назад, він валиться на підлогу, а мені під ноги сиплеться дощ скляних скалок.

Я заходжу в будинок, тримаючи його на мушці. Наближаюся до його тіла. У нього за поясом теж пістолет. Нахиляюся, дістаю і вкладаю собі до кобури.

Набагато простіше було б переконати копів, що він був у нього в руці, а не що я дістав його опісля. Хоча це навряд чи матиме значення.

Перевіряю пульс, просто щоб упевнитися, що куля справді пронизала йому мозок, а не лише зачепила шкіру.

Він мертвий.

Я підіймаюся сходами, тримаючи пістолет у руках. Раніше в нього були співучасники.

Двері спальні відчинені. На ліжку два тіла в піжамах: адвокат і його дружина.

Його горло перерізане, її — темно-пурпурове.

Я перевіряю шафу — порожньо.

Прямую коридором і помічаю посеред килима маленьку ляльку.

Перші двері — кімната маленької дівчинки. Заходжу, роз­зираюся, відчиняю шафу. Лиш одяг.

Іду коридором до наступних дверей. Це також кімната маленької дівчинки.

Перевіряю — знову порожньо.

Я дістаюся ванної кімнати в кінці коридору. Відчиняю двері й помічаю дві розмиті фігури, що лежать у ванні за матовою завісою.

Вони не рухаються.

У мене підкошуються ноги, але треба перевірити. Я стаю на рожевий волохатий килимок прямо перед завісою.

Лівою рукою хапаю край і різко смикаю.

На мене дивляться дві пари наляканих очей.

Заплакані. Живі.

Розділ 65. Закрита справа

Шериф Дуейн сидить біля мене на бордюрі, поки правоохоронці опечатують будинок і оглядають кожен квадратний сантиметр.

Він складає мені компанію, як я складав травмованим маленьким дівчаткам, доки ми чекали на прибуття поліції.

Їх звуть Конні та Бекка. Вони злякалися, бо не могли зрозуміти, чому містер Крістіан такий злий. Вони ніколи його таким не бачили.

Вони ще не знали, що їхні батьки померли. Боже, дай сил тому, хто має їм про це повідомити.

Я попрощався з ними, лише коли до ванної зайшла поліціянтка із заспокійливим голосом. Затим офіцери вивели мене з будинку на подвір’я, розклали по пакетах пістолети, що були при мені, і з належною ретельністю взяли з моїх рук мазки.

Шериф Дуейн прибув за двадцять хвилин. Оцінивши, що сталося всередині, сів поруч зі мною, аби почути мою версію подій.

На щастя, цього разу я не в наручниках.

— То вас сюди привела інтуїція? — питає Дуейн.

— Більш-менш. Я знав, що він якось пов’язаний з цим адвокатом. І подумав, що саме тут він би й міг сховатися.

— І ви жодного разу не подумали зателефонувати до поліції?

В його голосі легкий натяк на звинувачення.

— Шерифе, такі, як ви, ніколи не ставляться до моїх передчуттів серйозно.

— Ну, навряд це зміниться навіть після такого, — відповідає він. — Та я розумію, до чого ви хилите.

— А ще я не знаю, кому можна довіряти. Вдалося дізнатися, чому вчора мене закували в наручники в камері з тими тваринами?

— Ні. І не можу зрозуміти, чому федеральні маршали виписали сьогодні вранці здорованя з лікарні й повезли в немісцевій кареті швидкої. Я навіть не можу знайти рапорт про його арешт.

— Таємниці, — відповідаю я.

— Так. Як і те, чому на внутрішньому боці ваших наручників опинилося так багато крові.

Його очі зиркають на мене.

— Треба б вам там поприбирати.

— Можливо. Можливо.

Він вказує пальцем на будинок за нашими спинами.

— А як щодо цього місця злочину? Тут — чисто?

— На пістолеті Ойо його відбитки.

Мають бути, якщо хтось інший не всунув йому його в штани.

— Добре. Куля пройшла крізь передню частину голови. Це все спрощує.

— А якби інакше?

— Ви прямо зараз викликали б адвоката.

Цікаво, що б я зробив, якби в Ойо не було пістолета. Однаково б його пристрелив? Що б вигадав, виправдовуючись?

З етичного боку я б не переймався його смертю. Навіть попри те, що до цього будинку мене привели лиш непрямі мотиви. А ось тут усе ускладнюється. В принципі, месництво — жахлива ідея. У нас не просто так є суди й поняття необхідної кількості доказів.

Усе свідчить про те, що я вчинив правильно. Але я кажу собі: не варто бути надто зарозумілим. Це було далеко не так просто й очевидно, як зараз усім видається.

Дуейн дивиться, як вулицею котяться фургони з теле­бачення.

— А ось і канюки. На Світвотер-роуд ми вже влаштували невеличкий карнавал, — він знизує плечима. — Принаймні тепер справу закрито.

— Хіба? Ви чули, як саме я вийшов на Ойо. Це ще далеко не все.

— Конкретно з убивцею — покінчено. А те, про що ви розповідали… Не думаю, що воно потрапить до рапортів.

— Ви ж розумієте, що нічого такого він би не міг зробити, якби певні особи не вивертали шиї, намагаючись дивитися в інший бік.

— Так. Але це вже не моя проблема.

— Може, й так. То коли мені повернуть пістолет?

Він сміється.

— Ви з Техасу. Краще купіть новий. Цей ще побуде доказом.

Я киваю на фургон криміналістів.

— Мене ж ні в чому не звинувачують?

— Гадаю, ні. Якщо ФБР не покаже касети, на яких ви з містером Ойо танцюєте голяка й регочете від того, який