Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

не мають достатньо доказів свого переслідування на батьківщині, аби отримати статус політичного біженця. І таке інше по тексту. Микола не встиг прочитати документ, як впав у розпач, заходив кімнатою, прикладаючи руки до голови, бубонів:

– Чому? Чому? У нас же маленька дитина. Вони не мають права викидати нас. Отак просто прийдуть та й пожбурять з країни, наче ми шолудиві собаки?

– Ніку, припини, – заспокоювала Люся. – Тут написано, що ми можемо оскаржити рішення. Протягом двох тижнів потрібно «звернутися до департаменту (кімната 22)», – читала вголос із аркуша, – «та написати заяву. Тоді очікувати виклику на додаткове інтерв’ю».

– Гади, сволота, лосі! Квасити нас тут більше року, а потім…

– Тобі ж не обіцяли, що стовідсотково дадуть статус. Навпаки, ми знали, що шанси мінімальні, – підвищила голос жінка.

– Але ж у нас дитина. Он Авдєєвим із дитиною дали, – закричав.

– Не порівнюй, – суворо наказала й грізно подивилася на чоловіка. Той зрозумів, що краще не торкатися цієї теми. – Отямся! Нічого екстраординарного не сталося. Усе прогнозовано. Тепер напишемо заяву, сходимо на допит і спокійно чекатимемо ще рік.

– А може, й більше.

– Ну, от! – підхопила. – Грошей трохи наскладали. Наскладаємо за наступний період ще. Чого нам перейматися? А скільки у нас бабок? – Люся під цю дудку хотіла вивідати таємну інформацію.

– П’ять тисяч, – випалив.

– Тобто півтори тисячі доларів? – Перевела суму на більш тверду валюту. – Отже, через рік буде три. Можемо й додому з такими грошима повертатися, – вдала, що жартує, а насправді перевіряла чоловіка, чи він часом не змінив переконань.

Той криво посміхнувся.

– Справді, чого це я розкис. Фу-у-у! – голосно зітхнув. – Ще рік на екологічно чистих землях нам гарантовано. А там буде видно… – прискіпливо подивився на дружину, намагаючись зрозуміти, чи жартувала та, згадуючи про дім, а чи говорила відверто. – Додому – лише вперед ногами.

«А хоч би й так!» – спересердя подумала Жужа.

Неприємні звістки не приходять поодинці, вони, як таргани, приводять із собою друзів. Іншою неприємністю стало оголошення по всьому табору, що Вісулахті як притулок вирішено ліквідувати у зв’язку з тим, що територія повертається під патронат міністерства туризму. Тож тут невдовзі мешкатимуть туристи з різних країн світу. Біженців розкидають кого куди – одних у припортове північне Оулу, інших до сусіднього «Варсавуорі», ще когось до Гельсінкі. Табір штормило, люди бігали один до одного в гості, розносячи, як віруси, щораз нові відомості про погані та гарні умови утримання у тих чи інших таборах, про лояльні та ворожо налаштовані до зайд міста й селища, про «не мають права» та «будемо страйкувати».

– В Оулу можна працювати. Велике місто. До того ж портове. Для нас, моряків, там роботи – гать гати, – розмірковував Микола.

– Але ж там півроку глуха ніч. Не така, як тут, а справжня темрява, – Людочку лякала перспектива жити в цілковитій пітьмі. – Це давить на психіку. Розумієш, що фіни, які там живуть, навіть отримують додаткові полярні доплати.

– От і добре. Отже, і ми отримуватимемо доплати. До того ж слухай, що казав Охні, – Микола наблизився до вуха Людочки, ніби у їхній хаті хтось міг їх підслухати. Хіба що дитина, яка бавилася поруч. – Звідти є можливість нелегально перетнути кордон й опинитися… в Норвегії.

– Унікальний шанс бути депортованими через півроку ще і з Норвегії, – Люсю виводив із рівноваги один лише вигляд чоловіка. – Не будемо будувати повітряних палаців, а просто чекатимемо.

– Чекатимемо! – Микола по-театральному заламував руки та куйовдив волосся. – Як мене дістало це слово.

– У нас немає альтернативи. Ти йдеш гуляти? – обірвала одну тему й втулила чоловікові іншу навзамін.

* * *

Омріяний тисячами біженців райський Вісулахті розформували, й сталося це протягом двох днів. Бабенків перевезли до сусіднього притулку, де їх радо зустріли знайомі. Людочка й Микола, як і решта колишніх мешканців Візулахті – елітного біженського табору, почувалися не надто щасливими. Авжеж, поступитися таким побутом заради занедбаного гуртожитку. Кімната, яку отримали Бабенки, була більш-менш придатна до життя завдяки своїй майже цнотливій чистоті. Скоріш за все, тут до них ніхто не жив. По сусідству оселили ялтинців, тих, що не хотіли, аби їх вважали українцями після проголошення Україною незалежності. Люся почула через прочинені двері вереск примхливої кримчанки, яка кликала на допомогу. Стрімголов кинулася на крики. Уродженка перлини кримського півострова тупцювала посеред кімнати вся у сльозах і шмарклях. Надане їм помешкання нагадувало стайню, де донедавна перебувало поголів’я великої й малої рогатої худоби. Сюрреалістичну картинку робило ще більш жахливою модне вбрання теперішніх хазяїв, які стовбичили посеред смердючого бомжівника. З розірваних сірих напірників подушок, що стояли на ліжку (саме стояли, а не лежали) стирчали шматки брудного жовтого поролону. Кучері обдертих шпалер кокетливо звисали зі стін, густо обліплених цятками посірілої пожованої гумки. Зі стелі гадюкою вився чорний мотузок із надщербленим плафоном, у якому не було лампи. Посеред кімнати лінолеум щербато посміхався великим, напханим грязюкою розтином. Ліжко мало лише три ноги, замість четвертої – стос старих часописів. Кімнату заповнював стійкий запах невипраних шкарпеток, одну з яких кримчанка зняла з підвіконня піднятим із підлоги патичком й жбурнула за двері балкона…

– Ні, в нас таки нічогенько, – схвалив свою кімнату Коля, коли повернувся з оглядової екскурсії.

Людочка відрядила його з малою надвір, а сама, засукавши рукави, взялася за створення нового сімейного затишку, попередньо з болем у серці уявивши, як те саме будуть робити сусіди й скільки часу у них піде на доведення до тями по-звірячому вбитого дармового житла.

* * *

Життя у «Варсавуорі» відзначалося хаотичністю, абсолютною безплановістю та вічним броунівським рухом. У велелюдному готелі не можна було усамітнитися, аби в тиші подумати, по-медитувати чи бодай почухати зад. Нескінченні галасливі розмови транслювалися різними мовами по коридорах, просочувалися крізь щілини дверей і потрапляли до помешкання української родини, а відтак – до їхніх слухових каналів. Микола затуляв вуха ватними затичками й цілісінькими днями сидів на широкому ліжку, дивлячись крізь вікно на мальовниче озеро. Люся звалила на себе все: господарчу чоловічу роботу й хатню