Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

жіночу. Закуповувати продукти, возити їх додому велосипедом, готувати обіди й вечері на спільній, далекій від ідеального стану кухні, забивати цвяхи, лагодити крани, прати-прасувати, вигулювати дитину й гратися з нею вдома, говорити по телефону з батьками (своїми й чоловіковими), ходити до бібліотеки, збирати інформацію, вчити фінську, спілкуватися з фінами, вимагати, просити, переконувати – усе це доводилося робити Люсі. Микола відтепер називав себе супервайзером і вживався у нову, вигідну для нього роль.

– Я усе знаю. А ти роби, що скажу, – пояснював суть супервайзерства й знову запихав у вуха вату.

Щотижня біженців у притулку ставало більше, вони множилися в геометричній прогресії, що було помітно неозброєним оком, – кімнати стали затісні. У тих, де півроку тому жирували по двоє, тепер було напхано під зав’язку. Індуси купчилися кланами по шість-сім осіб, їм не потрібні були ліжка, спали-бо покотом.

Самотні, не обтяжені родинами вихідці з Африки чи не щодня влаштовували показові війни. Через незнання геополітики континенту, фіни оселяли їх не з тими чорними. Наприклад, сомалійців із нещодавно самопроголошеними еритрейцями, а це все одно, що турків із вірменами. Або підселяли марокканців мусульманського віросповідання до католиків із Нігерії. Тоді в готелі лунали прокляття, що виголошувалися виключно ламаною англійською. Словесні баталії точилися, поки ворогуючим не надавали дивним чином віднайдених вільних кімнат. Під вечір було чути, як вранішні непримиренні вороги разом співають «Лет іт бі», випиваючи на брудершафт. Подібні скандали найчастіше мали суто декларативний характер, а театралізоване дійство проходило під гаслом: «Більше квадратних метрів на біженську душу».

Коли під Міккелі закинули чималу делегацію албанців із колишньої Югославії, у цій місцині здох спокій. До п’ятірки нарваних новачків приєдналися кілька старожилів різних національностей, але подібного менталітету та світосприйняття. Усі разом вони утворили звичайну банду, члени якої поводили себе вкрай нахабно. Ходили зграями, хизувалися справжніми пістолетами, бозна-де придбаними, голосно розмовляли, не звертаючи уваги на інших. Місцеві фіни сторонилися їх, бо на очах у міккельців ті крали прив’язані міцними ланцюгами велосипеди, що мирно чекали хазяїв на спеціальних велостоянках. Торік Люда залишала «мустанга» неприп’ятим. Тоді нікому й на думку не спадало викрадати безхитрісний засіб пересування. І от віднайшлися покидьки, що спаплюжили чесне ім’я іноземців-біженців. Зі спритністю піраній розбирали велосипед на запчастини й лавиною рухалися далі, нічого по собі не лишаючи.

Неподобства призвели до того, що законослухняні реф’юджі дедалі частіше ловили на собі гнівні погляди сивочолих фінських старців, оленеводів та алкоголіків, блакитнооких замріяних домогосподарок і їхніх вайлуватих чоловіків, які, почувши чужинську мову, безпідставно бентежилися, хапалися за кишені й, озираючись, мчали подалі від «бандитів із «Варсавуорі». Сама назва готелю відтепер викликала у місцевих ідіосинкразію. Людочка згадувала минулу зиму, коли, всміхаючись до фінів, отримувала у відповідь такі самі відкриті та щирі усмішки. Місцеві залюбки розпитували, звідки, чи подобається тобі тут, раділи за себе як за націю, яка допомагає бідним і стражденним. Тепер дедалі частіше іноземців зачіпали п’яні скінхеди, які відчували німу підтримку співгромадян. Нацики підходили впритул до біженця й, відчуваючи власну божественність, ставили недвозначні запитання, дмухаючи в обличчя переляканим людям сталим перегаром:

– Що ти тут робиш?

Фраза закарбувалася навіки у мозку мешканців «Варсавуорі», як, власне, й завчена напам’ять відповідь. На пароль реагували інстинктивно, як собака Павлова на лампочку, випалювали фінською, трохи заїкаючись:

– Я тут живу! – з гордістю, острахом, ненавистю.

Фінам було не до шмиги розбиратися, хто серед біженців гарна людина, а хто придурок, тому вони підводили всіх під одну риску. «Біженці – це біда нашого міста», – говорили на місцевих зборах й думу думали, як позбутися незваних гостей. А біженці, особливо вихідці з Африки, тим часом опановували нетрадиційні способи отримання громадянства – залицялися до суомолайненок, не перебираючи віком чи класичними канонами краси. Переважна більшість фінських жінок дітородного віку була позбавлена чоловічої ласки, як її уявляють собі ніжні особи. Фіни – народ суворий, до різних сюсі-пусі не звиклий. Сходилися, трахалися, одружувалися (чи навпаки: одружувалися, вступали у статеві стосунки), народжували дітей, пили безбожно, займалися важкою працею та глибоким неробством, депресували і, найголовніше, мало говорили. А гарячі африканці заливали дебелим фінкам такого, що ті, забувши про честь та гідність, про скандинавську гордість та чистоту крові, лазили до номерів коханих смаглявців через балкони готелю «Варсавуорі» просто без упину.

* * *

– Усі наче показилися, – бідкався Миколі новий його друг, московит Кирило, що косив під гоміка. – Педик на педику сидить. Потрібно змінювати легенду.

Кирило, якому було під шістдесят, стовбичив поряд із молодим Гєрою на березі озера Сайма. За два кроки від них рибалив Микола. На саморобні вудки досить активно чіплялася чимала суомська риба, найголовніша страва у раціоні біженців. Рибалки заощаджували на харчах. До рибних делікатесів додавалися гриби та ягоди, що їх густо насіяно у цнотливих північних лісах. Людочка взялася варити зелений борщ із кропиви, якої незліченно росло під стінами готелю. Спочатку адміністрація мала намір викосити бур’ян, але послідовники Люсиної кулінарії вблагали не робити цього. Тепер плантація годувала спраглих, голодних та нужденних, які, проте, не шкодували соціальної допомоги на золоті ланцюги, побутову техніку, шкіряні куртки та інший моднячий крам.

– І як же ми будемо змінювати легенду? – поцікавився Гєра, фактичний зять Кирила, тобто цивільний чоловік його дочки Стелли.

Стелла також мешкала у «Варсавуорі», косила під лесбіянку, маючи за подругу чоловікоподібну естонку Ринцу. Правду кажучи, ці люди, за винятком Ринцу, зовсім не сповідували одностатеві відносини, вони їх навіть зневажали, але велика біженська місія зі здобуття дозволу на проживання вимагала досить жорстоких жертв. Ринцу й Стелла жили по сусідству від Стеллиного батька й чоловіка. У «Варсавуорі» номери були спарені по два, розділяючись зачиненим на замок проходом. Псевдо-гей-сім’ї нелегально відімкнули двері й робили всередині свого двокімнатного помешкання все, що їм заманеться. Ніхто нікого не перевіряв. Щоправда, потрібно було на людях дотримуватися обраного курсу, бо ж хтось міг і донести, аби заробити собі дивіденди. Тому час від часу Кирило сидів у спільному холі готелю, ніжно обнявши за шию Гєру, а той заглядав тестеві у очі й складав трубочкою губки. Ринцу й Стелла пішли далі – їх можна було побачити за палкими поцілунками посеред спільного коридору, на кухні чи на вулицях малонаселеного міста.

– Шукатиму собі жіночку, – мрійливо