Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

тканини. Виходили доволі цікаві пістряві вироби, яким неймовірно раділи туркені. Вони обговорювали, як килимки пасуватимуть до їхніх осель.

Найцікавішими Жужі видалися уроки шовкографії. Жінка інстинктивно відчула потяг до загадкової тканини – шовку, що здався їй магнетичним. Біженкам дали на вибір білі нефарбовані шматки. Кожен обирав форму за бажанням. Більшість кидалася на малесенькі клаптики, щоб якнайшвидше зробити носовичка. Дехто тяг довгу вузьку смужку, аби розфарбувати шалика. Людочка відхопила найбільший квадрат. Викладачка намагалася довести Люсі, що той шматок мусить бути порізаний на декілька маленьких, аби всім вистачило. Українка притискала хустину до грудей і не могла розлучитися із нею, бо вже знала, що малюватиме. Їй поталанило – дві жінки відмовилися брати участь у класі. Тому, як виявилося, ділитися не обов’язково. Жужа з невимовною радістю взялася за роботу. Спочатку шовк потрібно було змочити, тоді розтягнути на рамі, а вже потім обирати спосіб фарбування. Найлегшим, який обрали усі, крім Світлани й Люди, був такий: на вологу тканину пензлем наносили в довільній формі фарбу, яка, розтікаючись, утворювала неповторний абстрактний малюнок. Якщо обрати жовто-помаранчево-червону палітру, то виходило щось на кшталт осіннього листя, якщо блакитно-сіро-синю – було схоже на море чи іншу водну стихію. Другий і складніший спосіб полягав у копіткій праці над малюнком. Спеціальним клеєм обводився контур, за який фарба не виповзала, тому й не було змішування, як у попередньому фарбуванні.

З-під Люсиних рук вийшла справжня картина. На її хустині золотим куполом сяяла блакитно-біла церква. Біля неї росли зелені дерева. Навіть ходили люди. Викладачка, побачивши картину, дозволила собі зойкнути, що для врівноважених фінів було проявом неабиякого емоційного піднесення.

– Приходьте ще раз, – сказала розчулена фінка. – Дозволю безкоштовно намалювати ще один великий малюнок.

– Такий самий? – запитала щаслива Люся.

– Який схочете.

Наступний сюжет був відмінний від попереднього. На увесь шмат щедро нанесено зеленої, синьої, червоно-жовтої фарби. Кожен колір відділявся від іншого золотистою прожилкою. Якщо хустину просто замотати навколо шиї чи пов’язати на голову, вона іскрилася фонтаном різнобарвних потічків. Але коли її розкласти на столі, то глядачам відкривався інший сюжет. Усе буйство фарб належало павичу, маленька голівка якого скромно причаїлася в кутику хустки.

– Ми можемо це продати. У вас будуть гроші, – запропонувала викладачка.

– Ні, я заберу це з собою. На згадку.

* * *

Якось Авдєєви зникли, не попередивши Люсю. Фін Юха, добряк-здоровань, із яким дружила Світлана, розповів по секрету Людочці, що вночі приїжджала машина «швидкої допомоги» й забрала їх. Куди саме, Юха зарікся не казати. Волонтер клацнув зубом об ніготь великого пальця, а потім різонув тим пальцем по шиї. «Хто його такому навчив?» – подумала Люся, бо жест був надто характерним для совєтського громадянина й означав «Зуб даю».

– Боже, Ніку, у Авдєєвих щось сталося. Їх забрала «швидка».

– Ймовірно, у Семена апендицит, – резюмував чоловік, якого не обходило хвилювання дружини.

За тиждень у таборі з’явилася Світлана. Вона змарніла, під очима – чорні кола. Художниця стояла на порозі свого будинку й нервово курила чоловікову самокрутку.

– Чого це ти раптом закурила? – жартома кинула Людочка. – Де це вас носило? Хтось захворів? Апендицит? – зазирала в повні сліз очі подруги.

– Варя… – вимовила Авдєєва та пішла до хати.

Людочка домоглася, щоб подруга розповіла, що врешті-решт сталося.

– Семен залишився з нею. А я не можу, – заплакала Світлана, падаючи обличчям на коліна Люсі, що сиділа на дивані.

Жужа розгублено гладила жінку по голові.

– Нічого, нічого… Діти хворіють… Вона одужає… Чого ж ти так побиваєшся?

– Зрозумій, Люсю, вона не видужає.

– Що ти таке кажеш? – присоромила її Люся, всміхаючись.

Світлана підвелася, налила собі й подрузі по склянці фінської горілки й монотонно сказала:

– Варя скоро помре. Рак.

Людочка здригнулася.

– Варя?!

Перехилила склянку слідом за Світланою, тоді закрила обличчя долонями й заплакала, сіпаючись усім тілом. Тепер уже росіянці довелося заспокоювати подругу. Виплакавшись, Жужа зазбиралася додому. У дверях Авдєєва попросила:

– Ти про це нікому не кажи. Я не звикла, щоб нас жаліли.

– Добре, – погодилася Люся, захоплюючись сильною жінкою. Дорогою додому Жужа перебирала в голові почуте: «Варя помре. Інша справа, що у Фінляндії її життя можуть подовжити на декілька років, у той час, коли вдома дитина уже б не жила». Зрозуміла, що спонукало цю родину покинути Батьківщину.

* * *

Авдєєвим дали дозвіл на легальне проживання у Фінляндії. Вони були щасливі. Збиралися перебратись до Гельсінкі. Світлана казала, що там кращі лікарі, найновіші технології лікування. Варвару виписали з лікарні за тиждень до цієї радісної звістки. Хоч як придивлялася Люда до дитини, жодних ознак страшної хвороби не бачила. Єдине – дівчинка була надто млява, весь час сиділа у матері на руках, пригорнувшись до неї. Мати й батько нічим не виказували свого страху перед майбутнім, навпаки, раділи шансу, який у них з’явився. Світлана обіцяла писати Людочці зі столиці.

Після їх від’їзду в таборі лише й мови було, що про неймовірне везіння Авдєєвих.

– От пощастило людям! – казали.

– І не кажіть! Вони й року тут не просиділи, і от, маєш, дозвіл на проживання.

– Та ще й де житимуть? У столиці.

– Уміють же люди!

Від цих розмов Люсі ставало ніяково, воліла залишити компанію, де починали говорити про таке.

– Ти дійсно думаєш, що Авдєєвим слід заздрити? – запитала якось у Миколи.

– А то? – чоловік наминав за обидві щоки обід. – Подай солі, – попросив.

– У Варі рак, Ніку, – наважилась зізнатися Людочка, хоч Свєта й просила її не розповідати. Подумала, родина тут більше не живе, тому можна відкрити завісу.

– Та чув я ці плітки. Кому ти віриш? – запитав скептично.

Невдовзі після від’їзду Авдєєвих Бабенки отримали офіційного листа, де зазначалося, що їм відмовлено у наданні права на проживання на території Фінляндії, бо вони