Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

– А отак! – Коля не знав, чим вмотивувати впевненість щодо брехні Авдєєвих. – Заради фінського громадянства на все можна піти.

– Навіть на те, щоб зробити дитину хворою?

– Кажу тобі, все це вигадки! Вони, скоріш за все, купили довідку й тепер нею розмахують, доводячи, що більше варті оселитися тут, ніж, скажімо, ми.

– До чого тут ми? – розгнівалася Люся.

– До того, що їм дадуть, а нам скажуть – гуд бай, дебіли. Ви, скажуть, живі-здорові, валіть у свою незалежну й розбудовуйте її, гаруйте, не розгинаючи спини. А ми, скажуть, будемо жирувати, червону рибу жерти, чистенькою джерельною водою запивати. А ви їдьте, їдьте! – Нервово вимірював кімнату широкими кроками від стінки до стінки, наче загнаний звір. – Скоро Джейн рік. Що вони тягнуть, чому не скажуть відразу – ні або так? Придурки. Ненавиджу цих фінів! Лосі!

– Як же ти тут збираєшся жити, любий, якщо ти їх ненавидиш?

– От що я тобі скажу, люба, – зробив наголос на слові «люба». – Я, коли отримаю дозвіл, а тоді й громадянство, жодної хвилини не залишуся в цій Суомі, – він вимовив останнє слово з такою самою зневагою, як і «люба».

– Оце так новина. І куди ж ти поїдеш?

– Не я, а ми. До Америки!

– Я про таке з тобою не домовлялася. Адже з Америки не так просто дістатися додому. Звідси набагато ближче…

Микола не дав договорити дружині, вчепився в її кофтину, притяг до себе й зашипів:

– До якого дому? Твій дім там, де я. А якщо ні… – вхопив на руки Женьку, яка гралася на підлозі іграшками й спостерігала, як мама з татом «обіймаються». – Тоді ти будеш тут чи де ти там собі задумаєш, а ми… – показово поцілував дочку. – Ми будемо там, де вирішу я.

Люда не кинулася доводити своє, бо знала, до чого призводять суперечки. Ще взимку, після чергової сварки-істерики, вибігла надвір роздягнена, хотіла втекти від нескінченних з’ясовувань стосунків. Ішла тоді. Йшла. Йшла, не тямлячи куди, не відчуваючи холоду, не усвідомлюючи, що почався ліс… Її знайшли через півгодини троє червонохрестівців, піднятих на пошуки. Жінка прямувала у невідомість. Коли її наздогнали на скутерах, не відразу зрозуміла, що від неї хочуть. Пам’ятаючи це, не давала скандалу розростися до рівня божевілля, лише запитала у чоловіка:

– Будеш каву?

Світлана, Семен та Варя відвідували школу, дівчинку влаштували у звичайний клас, до фінських дітей. Варка зльоту вхоплювала науку, інтегрувалася у фінське суспільство, представлене класом, щебетала фінською чи не краще за самих корінних мешканців. Її мама й тато навчалися на курсах разом із Людочкою. Світлана якось запропонувала подрузі ходити до басейну.

– Дорого, – знітилася Жужа.

Не бажала розповідати, що всі кошти зосереджені в руках чоловіка.

– Це безкоштовно, – всміхнулася новгородка, інтуїтивно розуміючи, що в подруги немає грошей.

– Як так?

– Напиши в офісі заяву, що в тебе болить спина й тобі потрібен басейн. От і все.

– Так просто? – Люся дивувалася вмінню Світлани йти на контакт із фінами.

Ця жінка була активна у спілкуванні, питала, цікавилася, вимагала, врешті-решт.

– Я плаваю півроку, відколи ми сюди приїхали. Спочатку попросила про таку послугу для Варі, бо їй дійсно потрібно. А тоді розговорилася з Юхою, що сидить на офісі, він допоміг влаштувати таке щастя й для мене.

– Ну, Світланко, ти – золото.

– Так мені й Семен каже, – погодилася.

Микола, почувши новину, згадав про свій удаваний остеохондроз і пристав на пропозицію безкоштовно побовтатися в басейні. Вирішили відвідувати комплекс по черзі, щоб не залишати дочку на чужих, хоча при таборі й було щось на кшталт садочка. Декілька разів Женьку туди віддавали, але після того, як почули, що дитина намагається промовити не зовсім пристойні слова, відмовилися. Справа в тому, що дошкільний заклад переважно відвідували діти курдів. Вони поводилися дивно, вилазили одне на одного й зображали статевий акт, матюкалися, хоч як дивно, суомською, плювалися на інших дітей та не по-дитячому гамселили один одного на очах у розгублених вихователів.

Відтоді як Люся потоваришувала з Авдєєвими, життя в таборі набуло для неї яскравості й сенсу, вона ожила, махнула рукою на викрутаси власного чоловіка й насолоджувалася життям.

– Хочеш ходити на курси народних промислів? – запитала якось невгамовна росіянка.

– Хочу, хоча й не знаю, що воно таке.

– Потім дізнаєшся. То я тебе записую, – Світлана побігла до інших будиночків із папірцем та олівцем у руках. Трохи згодом повернулася до Люсі з поясненнями.

– Я домоглася, аби керівництво табору піклувалося не лише про надання житла та грошей для біженців. Адже нам потрібна й психологічна підтримка. Ми, – мотивувала, – позбавлені можливості інтегруватися в суспільство, відірвані від нього… Вони запропонували оці курси. Клас гончарства, клас ткацтва та шовкографії. Тебе, як і себе, до речі, я записала на всі три програми. Починаємо з наступного тижня, – Свєта зібралася йти, але додала наостанок: – Не надумай тягти з собою свого песиміста. Це хоч і безкоштовно, але виключно для жінок.

Людочка, відвідуючи курси, відкрила, що має хист до малювання і взагалі до мистецтва. Світлана як художник-професіонал хвалила її роботу, бо Жужа не опускалася до простих трафаретних горщиків, що їх понавиліплювали інші учениці-біженки. Вона фантазувала. Наробила підсвічників у формі яйця з прорізаними віконцями й кришечками, які знімалися. Витвори розфарбовувала у різні кольори, надаючи перевагу жовтому, помаранчевому та червоному. Додала тоненькі зелені смужечки та сині крапочки.

– Зможеш заробляти, коли залишитеся тут, – підбадьорювала Авдєєва.

– Я навіть не знаю, чи хочу залишитися, – сумно зізналася подрузі Людочка.

– Так і думала, що це він усе придумав. Ти для нього – милиця, – Світлана жестом показала, що не хоче більше про це говорити, й повернулася до свого шматка глини.

Наступний клас Людочці не надто сподобався, хоча виявився повчальним. Жінки на ручних дерев’яних станках ткали килимки з тонко порізаних шматків