Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

міністрів. Але цей представник — Сергій Гербель — не мав майже ніякого впливу на австрійське командування, яке вирішувало всі питання на свій розсуд, інколи консультуючись тільки з місцевим керівництвом.

Але спочатку у Павла Петровича не все так добре склалось і з німецьким командуванням у Києві. Вже через тиждень після гетьманського перевороту німці почали замислюватись над доцільністю їхньої підтримки Скоропадського, який був непопулярним у народі й «темним» у політиці.

10 травня 1918-го австрійський міністр закордонних справ граф Стефан Буран фон Раєч писав, що німці вже розглядають новий план усунення гетьмана і введення окупаційного режиму. В той же час посол граф Форґач 11 травня доносив у Відень, що люди не задоволені гетьманом, вважаючи, що він має план повернути царський режим. Форґач вважав, що Скоропадському треба шукати компромісу з іншими політичними силами. У середині травня 1918-го до Відня дійшли звіти від шефа штабу австрійської армії Вальдштетена, в яких була інформація про те, що в Україні ситуація дуже хитка, бо гетьман не зміг притягнути до співпраці соціалістів, німці ще не вирішили: залишать вони гетьмана чи ні.

Тільки 22 травня 1918-го вийшов циркуляр Ейхгорна, що наказував німецьким установам та військовим частинам в Україні підтримувати гетьмана, який несе відповідальність за виконання Брестської угоди.

Вже на початку червня 1918-го кайзер Вільгельм Другий своїм окремим листом визнав гетьманський режим. Тільки після того гетьман міг зітхнути і вважати себе не тільки т. в. о. Гетьман запросив до себе Ейхгорна й урочисто проголосив подяку німецькій армії та німецькому народу за підтримку української справи. Наприкінці травня 1918-го гетьман склав угоду з австро-угорським фельдмаршалом фон Бельцем про співпрацю та поділ влади на півдні України.

У ніч з 4 на 5 травня 1918-го гетьман з усіма міністрами був на Великодній службі Божій. Гетьман наказав відчинити церкву, що діяла при гетьманському будинку, і призначив у ній святкову службу. Гетьман був присутній і на службі у величному храмі Святої Софії, де єпископ передав від своєї свічки пасхальне світло гетьману, а той урочисто запалював свічки міністрам, після чого міністри запалювали свічки присутнім. Павло Петрович згадує: «На розговіннях у мене була маса народу. Я почував ще себе ніяково, не звик до цієї обстановки. На Великодню заутреню я запросив усіх найближчих діячів нового уряду і вищих чинів “Оберкоманди”». Гетьман активно показував свою відданість православній церкві, з’являючись на молебнях, службах, панахидах, але ця завзята релігійність була тільки даниною обставинам. Відносини гетьмана з офіційною церквою були складні й навіть конфліктні.

Гетьман прийняв Україну, яка була роз’єднана не тільки політичним, соціальним, національним конфліктом, але й перебувала у стані загострення релігійного конфлікту. Гетьман згадував: через церковне питання «…у перші ж дні гетьманства я потрапив у жахливе становище. Я був до нього дуже мало підготовлений, а розбирати цю складну справу та вести всю політику з цього питання довелося мені. Я йшов обережно, навпомацки, серед хору дорікань справа і зліва».

Починаючи з кінця XVII століття в Україні не було єдиного церковного центру, митрополит Київський вважався звичайним губернським митрополитом, яких у Російській імперії було кілька десятків. До того ж місце митрополита Київського вже три місяці було порожнім. Загострення церковного питання було пов’язано із діями Центральної Ради наприкінці 1917 року.

Центральна Рада призначила міністром віросповідань Миколу Безсонова, колишнього єпископа, що зняв із себе сан і обвінчався з ученицею духовного училища. У середині 1917 року Безсонов робив кар’єру театрального журналіста. На прохання архієпископа Євлогія змістити такого міністра голова Ради міністрів Голубович відмовився, пославшись на гарну поінформованість Безсонова у справах церковного керування. В той же час в Україні з’явилися церковні діячі, що виступили за відновлення автокефальної Української православної церкви. Для організації Української церкви вони створили Всеукраїнську Церковну Раду, у якій «першу скрипку» грав архієпископ Алексій (Дородніцин). До Церковної Ради увійшли ліберальні священики — «українці» і виборні миряни, що вимагали призначення вищого духівництва з українців. Гетьман та гетьманські міністри теж вважали, що вибирати митрополита треба тільки з місцевих священиків.

За висловом Скоропадського, Церковна Рада «…являла собою революційну установу, що не рахувалася ні з церковними канонами, ні з правами». Церковна Рада очолила боротьбу проти «великоруського» вищого духівництва в Україні й виступала за термінову українізацію церкви, за богослужіння українською мовою, за автокефалію — відділення української церкви від московської. При Церковній Раді зібрався Український Церковний собор. Призначені Всеукраїнською Церковною Радою єпархіальні комісари намагалися перевести літургію у всіх церквах України на українську мову і перетягнути священство до автокефалії.

7 січня 1918 року відкрився Київський собор православної церкви, на якому почалася боротьба між прибічниками єдності церкви (парафіяльна рада Києва) та автокефалістами із Церковної Ради, але 150 голосами проти 60 речення про запровадження автокефалії було відкинуто. Взимку 1918-го митрополит Київський Володимир (прилучений до святих Собору новомучеників) був по-звірячому вбитий більшовиками у стінах Києво-Печерської лаври. В Києві необхідно було терміново провести призначення нового митрополита. Тимчасово митрополією керував єпископ Никодим, що, відповідно до указу патріарха Всія Русі Тихона, скликав 19 травня 1918-го єпархіальні збори для обрання Київського митрополита.

Міністр віросповідань гетьманату Василь Зеньківський хоча потім і писав, що був проти української автокефалії, але у травні 1918-го доводив необхідність зібрання Українського собору, а не єпархіальних зборів, і встановлення церковної автономії — митрополії для української церкви. Лизогуб у Раді міністрів висловився за автокефалію церкви… всі міністри висловилися з цього питання в тім же дусі. Гетьман бажав, щоб усі церковні справи вирішувалися в Україні, а зв’язок з Московською патріархією існував тільки через патріарха… Прем’єр Лизогуб також вказував на те, що у самостійній державі необхідно створити незалежну церкву. В той же час єпископ Никодим висловлювався проти скликання Собору, боячись, щоб на місце митрополита не потрапила особа, яка б симпатизувала Церковній Раді. Більшість архієреїв теж не бажали скликання Собору, вважаючи його незаконним і таким, що «веде до унії».

Члени Української Церковної Ради та вищі ієрархи Київської митрополії прибули до гетьмана з метою перетягнути його кожний на свій бік. Після зустрічі із 13 єпископами та членами Церковної Ради гетьман вирішив, що Собор має відбутись як загальноукраїнський у липні 1918-го.

Особливо дратував гетьмана та міністрів єдиний кандидат від вищих церковних кіл на посаду Київського митрополита