Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

Антоній (Храповицький). Храповицький вважався правим монархістом, агресивно налаштованим проти «малоросійського сепаратизму» та масонства. Незважаючи на офіційний лист гетьманської Ради міністрів до патріарха Всія Русі Тихона, у якому уряд прохав спільно знайти кандидата на митрополію, патріарх призначив Антонія (Храповицького) на Київську митрополію.

«Я думаю, що патріарх був неправий у цій справі», — записав гетьман. Незважаючи на обрання та затвердження митрополита, гетьман відмовлявся визнавати призначення патріарха.

Доктор богослов’я, архієпископ Антоній (Храповицький) до революції був членом Державної Ради та Святійшого Синоду. З 1914 року він був архієпископом Харківським і Охтирським. Скоропадський визнає, що Антоній «…занадто самодержавного напрямку, що знову не підійде нам, тому що народ наш дійсно переконаний демократ». Гетьман вважав, що Антоній «…чорносотенець старої школи і нічого іншого, як посадити у в’язницю, розстріляти, звернутися за допомогою до поліції в змісті впливу на маси та утвердження православ’я — не вміє».

Скоропадський був активно проти кандидатури Антонія, але не хотів розриву з вищим духівництвом в Україні і боявся, щоб в Україні не стався церковний розкол. Поява двох православних церков призвела б до того, що Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Донецький регіон підтримали б московську церкву, а інші регіони — українську. Такий розподіл руйнував би єдність держави і зіштовхував гетьмана з серединної позиції.

19 травня гетьман відкрив «Український клуб» на Прорізній. У своїй промові, не соромлячись, він називав себе «вірним сином України», «покликаним широкими трудовими масами», запевняв у своїй прихильності до самостійності України, славословив німцям… «У цю першу мою появу я був здивований тим теплим прийомом, що мені був зроблений… тому, що там збиралися найбільше «щирі» українські діячі, які мали привід сумніватись у тім, щоб я був їхньої орієнтації». Після відкриття гетьман затримався на концерті та святковому обіді. Але потім він поїхав на панахиду по митрополиту Володимиру, що проходила у Києво-Печерській лаврі над його могилою. Отут гетьман уже розповідав зовсім інше… що спасіння Русі йде через Україну, що гетьманський переворот є першим кроком для єднання «Руських земель» та православних…

У травні 1918 року гетьман сильно хитався між «українськими» та «єдиноруськими» колами. Тоді у Києві, за узгодженням з ним, було створено «Бюро» по запису у російську Добровольчу армію генерала Алексеева. Таємно від окупантів гетьман дав згоду на створення по містах України таких вербувальних центрів. Гетьман дозволив у Києві створення організації «Російський зв’язковий», програмою якого була «єдина, неподільна Росія» та боротьба проти українського сепаратизму. В Україні відкрито велася пропаганда «єдиної й неподільної Росії», підтримка російських офіцерських організацій. Тільки у середині червня 1918-го під тиском німецького командування «Бюро» було закрито, виїзд офіцерів на Дон був припинений, пропаганда Добровольчої армії була заборонена під страхом арештів…

Гетьман писав: «З Алексєєвим (командувач Добровольчої армії, масон. — В. С.) я був у приватній переписці. Писав йому якось, просячи прийняти деякі міри, що стосуються мого особистого майна, він мені дуже люб’язно відповів. Потім він неодноразово звертався до мене з проханням просити німців звільнити офіцерів його армії, які були ними заарештовані за підозрою у тім, що вони є агентами Антанти в Україні і вербують собі частини».

Протягом усього травня 1918-го гетьман приймав і приймав представників різних партій та організацій, запевняючи кожну делегацію в тому, що нова влада намагається задовольнити всі побажання візитерів. Гетьман же сподівався, що зможе лавірувати між численними та різнополюсними групами «свідомих українців», монархістів, федералістів і росіян-«єдинонеділимців», демократів і прихильників військової диктатури.

Гетьман охоче прийняв делегацію від Конгресу хліборобів: «Велика гетьманська зала була переповнена народом. Сказано було кілька гарних промов… Хлібороби виразили побажання, щоб у мене був загін, складений винятково з їхніх дітей, який був би основою моєї військової опори».

Але з організаторами Конгресу хліборобів — із «Союзом земельных собственников» у гетьмана виникли проблеми. З перших часів нової влади землевласники почали вимагати від гетьмана міністерські посади та прийняття більш суворих законів щодо повернення їхніх маєтків. Вони дорікали гетьману за те, що він не дотримується попередніх домовленостей, які нібито були узгоджені перед переворотом та конгресом. Землевласники розраховували на те, що гетьман співчуває старому імперському устрою і відновить в Україні дореволюційний лад, що він покликаний захищати винятково їхні інтереси. Але «праві» землевласники помилились у гетьманській «реакційності». Гетьман прийшов до влади не для того, щоб відновити імперію та феодальний лад. Вже у травні 1918-го обопільне розчарування призвело до майже повного розриву. Скоропадський запише: «Я з ними сильно розходився в думках».

У середині травня 1918-го у Києві відбувся з’їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства — так званого «Протофісу». На цей з’їзд прибуло близько 1000 делегатів, що представляли великий і середній бізнес України. З’їзд «Протофісу» ухвалив резолюцію підтримати гетьманський уряд і заявив про свою готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного та економічного ладу. В той же час «Протофіс» намагався змусити гетьмана вести необхідну великому бізнесу політику. Приймаючи делегатів з’їзду, гетьман пообіцяв повну підтримку бізнесу та включення представників «Протофісу» до економічного блоку уряду. Проголосивши свободу торгівлі, гетьман надав надзвичайні пільги у торгівлі «Протофісу», поставив його у виключне становище. Але й «Протофіс», як вказував гетьман, «…далеко не представляв із себе такої серйозної сили, якою він намагався себе виставити».

8—11 травня 1918-го у Києві відбувся також з’їзд Конституційно-демократичної партії (кадетів). З’їзд пройшов з участю делегатів із усієї України та трьох міністрів-кадетів: М. Василенка, О. Ржепецького та С. Гутника. З’їзд визнав персональне право окремих членів партії вступати до нового уряду й схвалив курс гетьмана на будівництво самостійної України.

Гетьман збирався спиратися на прошарки старого чиновництва та офіцерства, на буржуазію та «міцних» селян-землевласників. Серед травневих відвідувачів гетьмана було багато генералів і полковників старої армії, яких Павло Петрович прагнув залучити до будівництва України. Скоропадський не відмовлявся від зв’язків з імперською аристократією, вважаючи, що це допоможе йому у становленні влади. Гетьман писав: «…в українських колах мене добре знають… я відомий у великоруських колах, і мені легше буде примирити, чим комусь іншому, ці два полюси».

Особливі надії Павло Петрович пов’язував із залученням блискучого командира та організатора барона Петра Миколайовича Врангеля (можливо, масона), що у середині травня 1918-го опинився в Києві. Колись Скоропадський був командиром Врангеля, командував Першим кінним полком, у якому Врангель починав свою