Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

За деякими даними, барон навіть дістав якусь посаду при штабі гетьмана, на якій протримався два тижні, але у своїх спогадах він бажав забути про це. Врангель докладно описав свої враження від травневого Києва зразка 1918-го року: «…наступного ранку я подзвонив у палац гетьмана з’ясувати, коли Скоропадський зможе мене прийняти. Мені відповіли, що гетьман просить мене до сніданку… Вхід охоронявся вартою офіцерської роти. Перший поверх був зайнятий канцелярією, верхній займав гетьман. У приймальні мені впав у око якийсь полковник з голеною головою і жмутом волосся на верхівці, що відрекомендувався полковим писарем «Остряниця-Полтавець». Він розмовляв винятково українською мовою, хоча і був кадровим російським офіцером. Черговим ад’ютантом виявився штабс-ротмістр Кочубей, колишній кавалергард. Ми розговорилися. Він розповів мені про переворот, про ту, нібито безкорисливу, допомогу, що роблять Україні німці, про популярність Скоропадського. За його словами, незабаром буде сформована велика армія, кошти на яку обіцяли німці…

…увійшов Скоропадський. Ми розцілувались і вирушили снідати… Після сніданку ми перейшли до кабінету. Скоропадський почав розповідати про останні події в Україні, про роботу його по розбудові краю, про намічене формування армії.

— Я дуже розраховую на тебе, — сказав він, — чи погодився б ти йти до мене начальником штабу?

Я відповів, що, не встигши ще ознайомитися зі станом справи, не можу дати якої-небудь відповіді, але що, у всякому разі, міг би працювати винятково як військовий технік… Не будучи нічим пов’язаним з Україною, зовсім не знаючи місцевих умов, я для посади начальника штабу, звичайно, не годжуся. Я поспішив побачити всіх тих, хто міг мені дати відомості, що цікавлять мене. Всі ці відомості тільки підтвердили мої сумніви. У Сливинського я докладно ознайомився з питанням формування армії. Німці, все обіцяючи, фактично ніяких формувань не допускали. Сформовані були лише одні військові штаби і, здається, одна «хліборобська» дивізія. Ніякої правильної мобілізації зроблено не було, та й сам мобілізаційний план не був іще розроблений. Ні матеріальної частини, ні зброї для намічених формувань у розпорядженні уряду не було…

Українські ж прихильники цього об’єднання не розуміли, що вони є лише сліпим знаряддям німецького уряду. Більшість цих прихильників були далекі від ідеї самостійної України і бачили у створенні України лише часткове відродження Великої Росії. Але деякі, навіть серед найближчих радників гетьмана, були затятими прихильниками «щирого українства». Німці посилено підтримували українське самостійництво, і сам Скоропадський, на догоду або могутнім заступникам, або у силу політичних міркувань, явно грав у «щиру Україну».

Через день після першого мого відвідування я обідав у гетьмана. Після кави ми просиділи, розмовляючи, до пізньої години. Як і під час першої нашої розмови, Скоропадський почав казати про те, що сподівається на мою згоду йому допомогти. Я знову підтвердив сказане у перший раз — можливість моєї роботи у цих обставинах лише як техніка: “Я думаю, що міг би бути найбільш корисним як військовий начальник, хоча б при створенні великої кавалерії. На жаль, оскільки я встиг ознайомитися зі справою, я сильно сумніваюся, щоб німці дали тобі цю можливість. Але це інше питання. Я готовий взяти будь-яку посильну роботу, бути хоча б околодочним, якщо це може бути корисним Росії. Я знаю, що у твоєму становищі щирі наміри доводиться, можливо, приховувати, але не приховаю від тебе, що багато чого з того, що робиться тут, для мене є незрозумілим і мене бентежить. Чи віриш ти сам у можливість створити самостійну Україну, чи мислиш ти Україну лише як перший склад слова Росія?”

Скоропадський гаряче став доводити мені, що Україна має всі дані для утворення самостійної та незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в українському народі, а за останні багато років посилено працювала в цьому напрямку Австрія, і плоди цієї роботи значні. Зрештою він став доводити, що об’єднання слов’янських земель Австрії та України і утворення самостійної та незалежної України, мабуть, єдине життєве завдання».

З відвідин Києва та зустрічей з гетьманом Врангель зробив такий висновок: «Важко вірилося, що, керуючи краєм у цей, винятковий за труднощами час, Скоропадський міг би впоратися з непомірно важким завданням, яке випало на його долю». Врангель не захотів продовжувати службу в армії гетьмана і на початку червня 1918-го залишив Київ (у Добровольчій армії генерал Врангель став служити із серпня 1918 року).

Коли два генерали прощалися, на питання Врангеля про цілі гетьманства Павло Петрович відповів словами Цезаря: «Краще бути першим на селі, ніж другим у Римі».

Генерал Олександр Сергійович Лукомський (колишній начальник штабу Верховного головнокомандуючого російської армії) у травні 1918-го так само був прийнятий гетьманом. Лукомський іще з листопада 1917-го служив начальником штабу у Добровольчій армії, але навесні 1918-го він зробив таємний вояж по містах України для організації офіцерських груп і відправлення офіцерів з України на Кубань — у Добровольчу армію.

Пізніше у своїх спогадах генерал Лукомський напише, що гетьман сказав йому про те, що він тільки грає у «щирого українця», що він розбудовує Українську державу для блага Росії, бо вважає Добровольчу армію Алексеева — Денікіна слабкою та безперспективною. На думку гетьмана, німці не дозволять посилення білогвардійської армії, що була зорієнтована на Антанту. Гетьман запевняв: майбутнє Росії пов’язане з формуванням потужної української армії, що згодом почне боротьбу за державотворення Росії. Скоропадський так само запропонував Лукомському посаду військового міністра, але і від нього почув категоричну відмову.

Про Скоропадського висловився і посланник Дону генерал Олександр Васильович Черечукін: «Він мало нагадував українця і на вигляд і за своєю вдачею… Як російський генерал він болів душею з приводу розділення Росії».

У травні 1918-го Скоропадський шукав згоди з генералами Алексєєвим, що командував Добровольчою армією, з Миколою Миколайовичем Романовим, що був потенційним претендентом на престол після розстрілу царської родини і вбивства великих князів дому Романових. Цікаво, що навесні 1918-го Микола Миколайович жив у своєму палаці на узбережжі Південного Криму. У деяких споминах білогвардійців про зустрічі з гетьманом приводяться слова гетьмана, що Україну, «коли прийде час», гетьман покладе до ніг законного государя, а поки Київ мусить відігравати роль «ядра для збирання земель Росії».

У своїх «Споминах» гетьман писав: «…я хочу лише широко децентралізовану Росію, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, що