Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

«праві руські кола». Гетьману була надана тільки одна можливість — погоджуватися на пропозиції німецького командування, негайно виконувати їх, узгоджувати важливі державні рішення з німецькою «Оберкомандою».

Скоропадський часто-густо просив генерала Гренера спільно виробити певну систему, «…за якою німецькі війська залишалися б осторонь від народонаселення». І хоча Скоропадський у своїх мемуарах не втомлюється повторювати, що у всіх питаннях «Оберкоманда» йшла йому назустріч, це була далеко не повна правда. Скоропадський бажав ліквідації каральних загонів окупантів, військово-польових судів, мріяв про розбудову української армії, про створення українського флоту з кораблів, що захопили у Севастополі німці, про похід української армії на Кубань… але «Оберкоманда» відмовлялася від поступок і категорично забороняла гетьману приймати самостійні рішення.

Особливо принципові німці були з військового питання. Гетьману було дозволено тримати тільки одну дивізію — не більше ніж 20 тисяч військових, так ще й дуже далеко від Києва — на україно-російському кордоні. Довідавшись про появу нового українського полку залізничної охорони, німці роззброїли його, навіть не попередивши «монарха» держави. Коли ж гетьман почав «шукати правди», німецькі офіцери з «Оберкоманди» вказали на те, що військова частина ця неофіційна, що сформована вона без огляду на домовленості німецького командування з гетьманом, що ніяких відомостей про створення полку німці не отримали, що для вирішення питання та розслідування потрібно створити мішану комісію з німецьких і українських офіцерів…

Як згадував гетьман, німці «…наполегливо вказували мені, що армії мені не потрібно, мені не дають права на формування бажаних мені 8 корпусів… Коли Штольценберґа звільнили, в мене з німцями встановилися цілком пристойні відносини, які виражалися в тім, що я йшов назустріч їхнім бажанням, коли це не наносило нам серйозного збитку або могло бути згодом витлумачене виходом моїм зі стану повного нейтралітету, у якому ми перебували».

Київська «Оберкоманда» не підтримувала політику зближення німецького уряду Берлін — Москва. Ейхгорн та Гренер виступали за розрив з ленінським урядом і навіть пропонували «переможний похід на Москву». Гетьман теж намагався переконати німців у необхідності продовжити рух німецької армії на схід. Павло Петрович згадував, що «…у головній квартирі Східного фронту було все підготовлено для наступу на Петербург та Москву, ледве не у травні місяці». Командування німецькою армією у Києві вважало, «…що вже давно настав час Німеччини порвати з більшовиками».

Гетьман писав, що три чверті німецьких генералів і вищих офіцерів були проти політики зближення Німеччини з більшовиками: «Якщо під час війни центр співчуття більшовикам був у середовищі німецького генерального штабу, безсумнівно, що у добу гетьманату воно перейшло у міністерство закордонних справ, військові ж рішуче були проти цього».

Гетьман згадував, що з Тренером і Муммом «можна було дуже добре працювати», хоча і не вказує, що з серпня між ними почалися значні тертя, з приводу виконання гетьманом своїх обіцянок.

У той же час австрійське командування значного впливу на київську владу не мало. Коли у червні до Києва завітав головнокомандуючий австро-угорською армією, то він і гетьман обмінялися офіційними візитами і, як твердить Павло Петрович, «…більше його не бачив».

Німецьке командування дуже прискіпливо обмежувало вплив Відня на Київ. Скоропадський писав: «Я з першого ж візиту помітив, що відносини між німцями та австрійцями далеко не були особливо ніжними. Австрійці весь час давали зрозуміти, що вони у всіх питаннях були б податливіше німців. Насправді ж, говорячи неупереджено, з німцями у мене встановилися значно більш прості і певні відносини, ніж з австрійцями… австрійці були надзвичайно люб’язні на словах, але по справі робили Бог знає що… там грабіж просто був узаконений, і всякі мої розмови з австрійськими представниками ні до чого не вели. Хабарництво та обман були доведені там до колосальних розмірів… на словах ми з ними виразно домовлялися по одному, а по справах виходило зовсім інакше… стан їхньої армії відрізнявся самими грабіжницькими нахилами… Наскільки німці хотіли дійсно порядку, настільки з’являлося враження, що цей порядок зовсім вже не так бажаний австрійцям…»

Карні експедиції на теренах, де базувались австрійські частини, були такі брутальні, що 14 травня 1918 року гетьман передав австрійським представникам протест з приводу підтримки карних експедицій з боку австро-угорських частин.

Гетьман указував, що майор Флейшман підбурював січовиків Коновальця проти гетьмана, а посланник Штольценберґ вів таємні переговори з колишнім прем’єром Голубовичем і з колишніми лідерами Центральної Ради, вважаючи, що у гетьмана міністри мають бути виключно українськими соціалістами.

Гетьман дорікає австрійському послу графу Форґачу за те, що він мав постійні зносини з українськими соціалістами. Форґач «надзвичайно м’яко, але наполегливо» доводив гетьману, що не потрібно нехтувати соціалістичними колами. Павло Петрович зазначав, що Форґач «…дійсно добре знає свою справу, надзвичайно м’який у спілкуванні, але одночасно з цим рішучий і немилосердний… австрійці вели політику, невизначену настільки, що мені доводилося особисто з цього просити пояснень від графа Форґача… У мене з ним були надзвичайно обережні відносини… До України ставився з інтересом остільки, оскільки вона могла увійти в орбіту постійного впливу Австрії, а може бути, при відомих щасливих для Австрії комбінаціях, включена четвертою державою до складу Австрійської імперії» (план супердержави: Австрія, Угорщина, Польща, Україна).

У той же час австрійців дратував навіть титул гетьмана «всієї України». В цьому титулі вони бачили зазіхання Скоропадського на українські землі Австро-Угорської імперії: Галичину, Буковину, Закарпаття.

Австро-угорські частини, особливо сформовані з угорців, «були нетерпимі стосовно місцевих мешканців, так що їхня користь паралізувалася тою величезною шкодою, що вони наносили умиротворенню зайнятої ними країни», а «спекулятивні тенденції» приводили до того, що гетьман уже майже не контролював українські терени, що були окуповані австро-угорською армією. Так, австрійський генерал, що керував військами в Одеському регіоні, у якого «відносини з нашою владою ніяк не налагоджувалися» (за Скоропадським), самочинно передав підозрілій бізнесовій компанії право рибного вилову у Чорному морі за допомогою тралення, вже забороненого на той час у багатьох країнах.

Гетьман домагався найскорішого вирішення питання австрійського краю Східної Галичини і проблеми Холмщини та Підляшшя, на землях яких було неможливо утворити українську адміністрацію. Він звертався до німецького командування за допомогою у вирішенні цього питання. Але німці не хотіли дратувати австрійців з приводу «дрібних українських справ».

Українська Рада міністрів вирішила, що при австрійському окупаційному командуванні в Одесі буде призначений представник від Ради