Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

а також фахівці з «імперського радіотовариства» та інституту імені Генріха Герца. Радистом на цій машині був тоді 21-річний Гаррі Шладовський.

— Наше завдання полягало в тому, щоб у всіх районах Німеччини перевірити умови прийому для невеликих радіоприймачів. Вважалось, що такі умови є, якщо чутно було найближчу вітчизняну радіостанцію — Мюнхен для Баварії, Лейпціг для Саксонії й так далі, а крім того, загальнонімецьку радіостанцію. Але більш ніяких, що перш за все означало: ніяких закордонних радіостанцій. На основі наших вимірів тоді було сконструйовано масовий радіоприймач і в величезній кількості викинуто на ринок. Ціна — сімдесят шість марок разом з антеною. А згодом навіть шістдесят п'ять марок. І все одно концерни робили на цьому величезний гешефт. Таємницю апаратів, звичайно, довго приховувати не вдалось. Анекдотів виникло — не переслухаєш. Яка різниця між масовим радіоприймачем і великим радіоприймачем? За допомогою першого можна почути «Німеччина над усе», а за допомогою другого — усе про Німеччину. Цей анекдот розповів мені О'Дейвен. Але тоді ми вже зналися трохи ближче. Він, власне, приходив зі своїм радіоприймачем через кожних кілька тижнів. Спершу він видався мені якимось дивакуватим. Але незабаром я збагнув, чого він насправді хотів, і тому й розповів вам усю цю попередню історію. Джеймс хотів удосконалити апарат. Підвищити його діапазон сприймання. У звичайний корпус вмонтувати своєрідний супер. Ви запитаєте, навіщо. Про це я теж себе тоді запитував. Ясно, добрий радіоприймач важко було дістати, але Джеймс іноземець, і йому без особливої мороки дозволили б придбати більший приймач. Але він не використовував своїх зв'язків. І сьогодні я вже знаю, чому!!

Останнє речення Шладовський вимовив з таким притиском, що Манфред Госс добре почував не лише подвійний знак оклику, але й намір ще трохи зберегти таємницю.

— Джеймс поводився, власне, дуже хитро, і поступово я це почав розуміти. У його масовому радіоприймачеві весь час виявлявся якийсь дефект. Я ремонтував його, а він спостерігав. Згодом він приходив знову: «Машинка усе ще погано грає…» Я дивився: цього разу дефект був в іншому місці. Я знову ремонтував апарат, а він знову спостерігав. Так біля мене він поступово став радіомеханіком.

— Отже, виходить, усі ці дефекти він робив сам?

— Виходить, що так. У цьому я твердо переконаний.

— А чи не надто складно набувати таким чином фах? Гадаю, він міг би піти на відповідні курси, придбати собі спеціальну літературу.

— На це звернули б увагу, товаришу капітан. Джеймс був диктором радіо, ви знаєте. Він слухав ірландські, англійські, може, навіть американські вісті, читав багато іноземних газет. Але цього йому було мало. Джеймс хотів знати більше, ніж повідомляли західні газети й радіостанції. Як він це пояснив би своєму начальникові? Отож О'Дейвен і вмонтував у свою маленьку скриньку високочутливий приймач, за допомогою якого міг, скажімо, слухати московське радіо. Хитро, чи не так?

Госс кивнув, але його кивок висловлював не лише згоду. Він був дуже повільний, той кивок, і розгублений, як і його думки: О'Дейвен, фанатичний нацист, як сказала фрау Мургау, таємно слухав московське радіо?

— Як би ви охарактеризували його політичні погляди, пане Шладовський? — спитав він.

— Я сказав би так: для всіх, навіть для мене, Джеймс був переконаний нацист. Це видно по його зв'язках: дружив з офіцерами СС, з високопоставленими партійними бонзами, його запрошували на прийоми, він брав участь у багатьох урочистостях і взагалі бував переважно саме в таких колах.

Госс згадав про те, що сказав йому трохи раніше майор, Лауренцен.

— Ви можете пригадати людей, з якими водив дружбу О'Дейвен?

Шладовський почав називати різні прізвища, але вони не говорили Госсові нічого. Кізінгера серед них не було.

— Звідки ви так добре знаєте людей з його оточення? О'Дейвен сам про це розповідав вам?

— Бувало й таке. Але про це я дізнавався випадково. Як ви, мабуть, знаєте, я до поранення служив в авіації, воював в Іспанії. Відтоді збереглися певні зв'язки.

— Ви були в легіоні «Кондор»?

— Так, радистом. Тепер ви, певне, запитаєте, чому…

— Це мені й справді цікаво, але поки що я хотів би знати, чи говорили ви з О'Дейвеном про Іспанію і що саме?

— Про Іспанію? Ні, наскільки я пам'ятаю. Я перший не починав розмов на цю тему. Знаєте, події там мене добряче потрясли. Я наситився фашизмом назавжди. Коли бачив, в якою запопадливістю, з яким задоволенням там винищували мирних беззахисних людей, то краще притримати язика за зубами. Маю на увазі, що тоді Іспанія не була для мене предметом для розмов. Навряд чи взагалі я говорив з ким-небудь про неї.

— А О'Дейвен про неї не заводив розмов?

— Ні. А з якої речі?

— Але ж про Ірландію він розповідав?

— Про Ірландію — так. Не дуже натхненно, але іноді розповідав.

— Ну гаразд. Отже, О'Дейвен поводив себе, як переконаний нацист, кажете. Але в душі він, мабуть, не був ним. Я правильно вас зрозумів?

— Джеймс був артист. Ніколи не можна було достеменно знати, що в нього справжнє, а що лиш награне. Він одурив усіх, чисто всіх, скажу явам. Включаючи, звичайно, й мене. Лиш поступово я почав розуміти, що все це виверти. Я й досі бачу, що він витворяє у мене в майстерні. Він міг; на повен голос горлати про перемогу нацистського вермахту, а наступної хвилини завести зовсім іншу пісню — наприклад, іти йому в кіно чи ні. Пам'ятаю, одного разу він розповідав мені про страшний наліт британської авіації, під який потрапив і він, а наступної миті почав висловлювати свої міркування про різні типи друкарських машинок.

— І ви гадаєте…

— Звичайно, все це була гра. Маскування. Джеймс говорив про друкарські машинки, а насправді думав про щось інше.

— Та тут немає нічого особливого, — сказав Госс. — Ми з вами теж часто говоримо не про те, що у нас у голові. А за тодішніх часів…

— Власне, саме це я й мав на увазі, товаришу капітан. Тодішні часи. А що ж то були