Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

за люди, які не могли сказати те, що думали? Повірте мені, О'Дейвен жив подвійним життям. Зовні фашист, але фактично був проти нацистів.

Госс похитав головою.

— Ваші твердження треба доказати, пане Шладовський. Або хоча б точніше пояснити.

— Доказати я абсолютно нічого не можу. Джеймс ніколи мені повністю не довірявся. Я це тільки відчував. А з сорок четвертого року майже був переконаний. Коли він мені розповів про адмірала Канаріса, шефа фашистської розвідки. Було це у квітні, коли в будинок на Тірпіцуфер влучила перша бомба. Джеймс бував там часто, я знав. Під час того авіанальоту у квітні — теж. Через кілька днів він мені розповів, що з ним сталося. «Невже? — перепитав я. — А я думав, що ваш патрон — Геббельс. А виходить, ще й адмірал?» Він хвильку задумливо подивився на мене, потім сказав приблизно таке: «У нас, в ірландців, патронів завжди багато». Він ухилився від прямої відповіді й заговорив чомусь про святого Патріка та ще про щось. І я зрозумів, що розмову на цьому закінчено. Але потім він повернувся до мого запитання й сказав: «Я їм обом завдячую. Канарісу просто за життя, Геббельсу — за добро». І ось тепер я вас запитаю, товаришу капітан: що тоді мав на увазі Джеймс?

— Я не знаю, — відповів Госс. — Але й не можу збагнути, як на основі цих слів можна зробити висновок про його антифашистську позицію.

— Можна! Якщо Джеймс завдячував комусь за своє життя, то цьому життю, виходить, колись загрожувала небезпека. А якщо того «когось» звали Канаріс, а він до того ж верховний шеф військової розвідки, то тут, очевидно, вплутане шпигунство. Отже, Джеймс, мабуть, накоїв щось проти нацистів, його застукали, а Канаріс відпустив з умовою, що кін працюватиме на фашистів. Джеймс погодився — бо хто. зрештою, не цінує власного життя! — але загалом залишився вірний своїм давнім переконанням. Отак я це розцінюю. А ви — ні?

Ні, Манфред Госс дивився на це не так. У всякому разі не так однозначно, як Шладовський. Звичайно, він не виключав можливості, що О'Дейвен був у душі антифашистом. Це чудово узгоджувалося з образом, який вони намалювали собі з цієї людини. Політична діяльність О'Дейвена в Ірландії, його участь в іспанських подіях… Хвилинку: участь О'Дейвена в іспанських подіях і його візити до Канаріса? Думка зненацька сяйнула капітанові, і він розхвилювався, як і тоді, кілька днів тому, коли фрау Петерс вирахувала йому вік професора Мейволда.

Але зараз він не міг реагувати так, як тоді, тобто круто обірвати розмову й пройти пішки кілька кілометрів по місту, щоб упорядкувати думки. Тому дістав записника, розгорнув на чистій сторінці й занотував: «О'Дейвен в Іспанії проти Франко; О'Дейвен завдячує Канарісові своїм життям; Франко й Канаріс друзі-нерозлийвода ще з 1-ї світової війни». І далі: «Може, саме в цьому й полягає вирішення загадки?»

Манфред Госс не зміг одразу приборкати свої думки, які клубком перекочувались у голові й заперечували одна одну. Йому потрібно було уточнити зовсім мало, щоб перейти до наступного питання, і він сказав:

— Ви часто бачилися з О'Дейвеном, пане Шладовський, і, звичайно, знаєте його краще, ніж я. Як би ви, власне, назвали свої стосунки? Ви були друзями?

— Ні. До справжньої дружби не дійшло, для цього бракувало відвертості. Але я йому симпатизував, і він мені, мабуть, теж. Ми дуже рідко наважувались бути близькими. У мене було таке відчуття, що він цього не хотів. Правда, іноді він здавався мені дуже довірливим, дуже відвертим. Ви розумієте, що я маю на увазі. Але тільки-но я намагався відповісти на це раптове довір'я тим самим, він сахався. Замикався в собі. Як, приміром, тоді, коли відбулось оте приведення до присяги. Розповісти?..

— Так, будь ласка, пане Шладовський, розкажіть.

— Ну гаразд. Мушу сказати, що на початку сорок п'ятого добралися й до мене. Хоча у мене не було ноги, мали й мене забрати в народне ополчення. О'Дейвен перешкодив цьому. «Гаррі, — сказав він, — ми не будемо учасниками цього. Ви — радіоспеціаліст, я заберу вас до себе». Так я став радистом у міністерстві пропаганди. Роботи мало, просто таке собі типове тепленьке місце. Моя майстерня містилась у напіврозваленому бараці. Отож я практично став колегою Джеймса й тому був разом з ним у той день, про який хочу розповісти…

Це було в кінці січня сорок п'ятого року, в неділю. Міністерство пропаганди, як і всі службові установи в Берліні, розділило частину своїх співробітників на військові підрозділи. На церемонії приведення до присяги батальйону «Вільгельмплац-1» був особисто сам рейхсміністр. Після рапорту командира й проголошення присяги слово взяв Геббельс. Він запевнив вишикуваних «солдатів», що ворог втомився від війни більше, ніж будь-коли, ба навіть упав у страшну паніку, а боєздатність німецького вермахту натомість відновилася повністю. Цей призов, вихвалявся він, не просто збіговисько стариків, а велика сила в політичному й перш за все військовому відношенні, що це сучасний у повному розумінні слова військовий підрозділ, сповнений духу 1933 року і зі зброєю 1944-го.

— На цьому видовищі було багато глядачів, — розповідав Шладовський. — Ми з Джеймсом теж стояли збоку й дивилися. Коли балаган закінчився, а батальйон розійшовся, я хотів повернутись до свого барака, бо пора було заступати на чергування. Я подав Джеймсу руку, але йому не хотілося, щоб я йшов. Він мовчав, навіть не глянувши на мене, і тільки потиснув мою руку. Так ми постояли з хвилину. Було холодно, вітер пробирав до кісток. Тут я помітив, що Джеймс когось чекав. До нього підійшов гауптштурмфюрер СС доктор Гегеман — опікун або охоронець О'Дейвена чи те й друге разом. Але перш ніж він підійшов, Джеймс сказав мені: «Потурбуйся про Беату й про її дитину, коли зі мною щось трапиться». Він сказав це якось незвично. І не лише тому, що вперше звернувся до мене на «ти». Його дуже тихий голос ніби аж надривався від ридання, а на обличчі водночас читалися суворість і твердість, це взагалі було для нього характерно. Гегеман і він захоплено повторили деякі фрази Геббельса, прокоментували їх, причому Джеймс зробив це ревніше, ніж Гегеман. А потім між ними виникла коротка суперечка, якої я ніколи не забуду. Гегеман спитав: «Що б ви сказали, Джеймсе,