Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

схиляючи голову, ховає очі за густим кудлатим чубом. Лише випадкові короткі зустрічі з механічним здоровканням, після яких кожний щезає за дверима своїх осель. Як то зазвичай буває із сусідами. Бо нерідко навіть імен їхніх не знаєш, лише за обличчям впізнаєш, що то твій сусід.

А сьогодні, слухаючи той гітарний плач, Христині раптом захотілось випити з Петром чаю, просто запросивши його до себе. Це ж так просто і начебто природно: випити із сусідом чаю, хіба ні?

Вона поставила на конфорку чайник з водою і пішла за Петром. Почувалася, щоправда, трохи дивно, бо не уявляла його реакції на це несподіване запрошення. Сама не знала, чому цього захотіла, це був непояснимий спонтанний імпульс.

Він зачудовано подивився на Христину, не приховуючи здивування. Та все ж згодився, коротко кивнувши й кутиками губ, які ледь-ледь підвелись угору, видаючи щиру радість від того несподіваного запрошення. Поставив гітару, яку стискав у руці, й вони пішли до неї пити чай. Чорного чи зеленого, з м’ятою чи цитриною, а може, ягідного?

Петрові було байдуже, якого чаю випити з Христиною. Його обличчя просвітліло, очі вже не ховалися за густим кудлатим чубом, якого він мимоволі пригладжував час до часу, все ж трохи ніяковіючи від цих несподіваних гостин.

Насправді він був самотнім вовком, котрий неохоче вилазив зі свого лігва. Себто, неохоче він мусив вилазити лише за потреби, за необхідності. Зате залюбки вилазив, щоб вирушити в якусь коротку подорож. Він любив володіти своїм часом і розпоряджатися ним на власний розсуд. Та часто це було неможливо. Тому й на роботу влаштувався таку, аби якнайменше туди ходити і перетинатися з людьми: був нічним сторожем. Друзів у нього не було. Колег теж не мав, бо які колеги в нічному порожньому приміщенні? Лише книжки і навушники з плеєром.

На цю жінку-сусідку він звернув увагу вже давно. Вона йому подобалась: мала світле лице з приємними рисами і тонкою, наче прозорою шкірою. Її очі завжди сяяли таємничим вогником, що викрешував таку саму таємничу іскру в його душі. Одного разу, вкотре перетнувшись із нею на сходах, він подумав: як було б добре випити з нею чаю чи кави й перекинутися парою слів.

Тепер сидів на її кухні й ледве стримував усмішку, згадуючи ту несподівану думку. Чому він так захотів тоді вилізти зі свого лігва? І чому вона запросила його до себе тепер? Відчула його порив? Як узагалі це сталось? Може, це випадковість, а може, й ні. Хтозна. Кажуть, випадковостей не буває.

Чомусь раптом захотілось повести її тією стежкою в Карпатах, якою він любив ходити, – а він частенько туди повертався, бо вихідних після нічних чергувань мав досить. А ще – зіграти їй ту пісню, яку написав учора. Обійняти її.

Петро дивився на Христину й лякався своїх несподіваних бажань. І мовчав.

Вони пили чай. Розмова не дуже клеїлась. Христина щось говорила час до часу, він кивав у відповідь, щось невиразне бурмочучи. Стискав тонке вушко порцелянової чашки й уважно роздивлявся блідо-рожеві півонії, якими вона була розмальована; затим розглядав чайні листочки, що плавали в ній. Відтак переводив несміливий погляд на лице Христини. Потай милувався ним. А ще її волоссям: воно було дивовижним. Почувався так хороше і затишно в її товаристві!

Те чаювання він буде згадувати знов і знов, переживаючи його заново. І щораз у його думках розгортався інший сценарій. У кожному наступному він виглядав не таким, яким він був, а іншим – розкутим, упевненим у собі чоловіком з почуттям гумору. Так, у всіх його сценаріях він неодмінно мав почуття гумору. Петро іноді звертав увагу на перехожих чоловіків, котрі вели попід руки своїх жінок, і обоє часом вибухали від сміху – щирого, невимушеного, природного. У його думках він теж був дотепним і здатним розсмішити жінку. Себто Христину. Бо іншої жінки він не уявляв поряд із собою.

Після того чаювання він повсякчас уявляв їх разом. Як вони йдуть підвечірнім бульваром повз Трояндову алею, де вже запалені поодинокі ліхтарі – їх у Рівному не так багато. Як їдуть у потязі в чергову подорож. Як піднімаються звивистою стежкою в Карпатах: вона попереду, а він позаду, підстраховуючи її від необережного кроку чи поруху. Як, підійнявшись на гору, милуються краєвидом. Хотілось її оберігати. Хотілось показати їй те, що бачив він, що любив усім своїм серцем. Розділити те з нею.

Згадував їхнє прощання після того чаювання. Він подякував, глянув крадькома на неї й посунув до своєї квартири. Вони ні про що не домовились. І цього він не міг собі пробачити. Бо за логікою, та й за елементарними правилами ввічливості, тепер він мав би запросити її на каву чи хоч куди-небудь. І хотів же! Але просто пішов, лише притиснувши до серця її ніжний, таємничий образ.

Христині Петро сподобався. Він виявився добродушним і милим, хоч і надміру замкненим. Але саме ця його скутість і зачаєність спонукала її до того, щоб почати докопуватися до його суті. Головне те, що він не мав масок: його надмірна замкненість, не притаманна чоловікам, була не удаваною. Він справді таким був. А ще у ньому передчувалось багато чого цікавого і глибокого. Вона те дуже чітко відчувала. І хоча розмова їхня не клеїлась, їй було добре поряд з ним.