Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Потім вона ще довго сиділа, слухаючи «музику вітру», що подзенькувала час до часу над дверима від найменшого поруху повітря. Христина любила віднаходити гармонію у звуках. Цей легкий ніжний дзвін навіював їй таку душевну злагоду, такий світлий спокій, що вона поринала в якусь химерну прострацію, але таку приємну, таку втішну.

Думала про Петра. Того вечора він уже не терзав свою гітару. Мабуть, меланхолія від нього відступилася, хоч на якийсь час. І Христину тішило, що відступилася саме через проведений із нею вечір. Їй здавалося, він був задоволеним, коли повертався до себе.

Місто поволі затягував туман. У його імлі розсіювалась чіткість, гострі кути згладжувались, і все те, що довкола, видавалося не таким, як воно є насправді. Якимсь іншим. М’якшим. Лагіднішим. Христині чомусь ставало спокійніше в цьому химерному мареві. Здавалось, ніби щось її захищає. Хоч розуміла, що це лиш ілюзія. Але де та межа між ілюзією і реальністю? Вона така тонка і невиразна…

Сьогодні їй наснився сон: вона стоїть на роздоріжжі п’яти доріг і розгублено дивиться навсібіч; вона не знає, якою дорогою має йти. Падає дощ. Їй холодно і тривожно. Це дивний сон, бо життєвого роздоріжжя в неї немає. Вона давно обрала свій шлях і впевнено ним простує. Вона точно знає, чого хоче, водночас плекаючи у своїй душі умиротворення і гармонію.

Христина раптом здригнулася, згадавши нараз те, що давно лишилось у далекому минулому. Про що не згадувала багато-багато років. Про що згадувати не хотілось, та й не доводилось. Цей сон, однак, спонукав мимоволі поринути в давно забуте.

Вона згадала тата й маму, ще таких молодих, якими вона бачила їх востаннє маленькою дівчинкою. Бачила разом. Одного похмурого дощового дня тато пішов. Пішов через неї, через Христину. Бо вона дуже-дуже цього захотіла лише на одну-єдину мить. А він взяв і пішов…

Того дня тато з мамою дуже сварилися. Це тривало більше години, чого раніше ніколи не було. Маленькій Христині було нестерпно це чути. Вона залізла у шафу, в якій висіли мамині сукні, занурилась у них личком. Але крики долинали й сюди. Вона затуляла вуха, проте все одно чула їх.

Потім усе стихло, а за мить тато знов закричав. І в Христининій голівці блискавкою промайнула страшна думка: «Йди геть, йди! зникни! щезни! не можу більше цього чути! не хочу!»

Скоро знову все стихло. І коли Христинка вилізла із шафи, вийшла з кімнати в кухню, то побачила лише маму. Тата вже не було. Він пішов. Зникнув. Щезнув. Як вона того хотіла. Мама сиділа на табуретці й тихо схлипувала, втираючи сльози з підпухлого, почервонілого лиця.

– Де тато? – перелякано спитала вона у мами, передчуваючи щось дуже нехороше.

– Він пішов, – коротко відповіла мама.

– Куди? Чому?

– Не знаю. Просто пішов.

– Він повернеться?

– Ні. Він уже ніколи не повернеться, – схлипнула мама й відвернулась.

Христину охопив невимовний жах. Вона дивилась на мамину схилену голову і боялась їй зізнатися, чому пішов тато. Вона ж-бо знала, чому він пішов: бо вона так захотіла в ту одну-єдину мить. Так, вона картала себе за це з тієї самої миті, але тата вже було не повернути.

Звичайно, тепер можна було би припустити, що це була дика випадковість і необґрунтований дитячий страх, і насправді тато пішов через маму, чи іншу жінку, чи ще через якусь невідому причину, котрої вона ніколи не дізнається.

Однак це трапилось таки через неї.

Справа в тім, що після того випадку зі зникненням тата Христина почала помічати: бувають такі миті, у які вона дуже гостро запрагне чого-небудь, і потім це обов’язково трапляється з нею. Якби вона спеціально про щось подумала і захотіла, то нічого б не вийшло. Скільки вона потім не силкувалась побажати, щоб тато повернувся, вона була безсилою. Це траплялося мимоволі, неусвідомлено, як миттєвий потужний розряд блискавки, під час якого невідомим чином незвідана сила чи енергія спрацьовує і керує тим розрядом, запускаючи його в дію.

І таких розрядів з роками ставало чимраз більше. Тож навіть тепер Христина знала, що тато пішов через неї. Бо вона дуже гостро і, головне, мимоволі того захотіла. Енергія спрацювала, підхопила потужний розряд, і сталось так, як сталось. І коли вона вже спрацьовує, назад шляху немає.

Тата їй дуже не вистачало. А усвідомлення того, що він пішов через неї, терзало її, рвало серце на шматки. Вона почала боятися себе, своїх бажань і думок. Як знати, коли спрацює енергія? Як знати, що