Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Їй було сімнадцять. Йому – тридцять два. Він був наче еталон з обкладинки журналу – вродливий, завжди усміхнений, чемний, словом, ідеал, про який мріє кожна наївна юнка. «Виходь за нього, будеш як у Бога за пазухою. Це хороший чоловік, повір», – переконливо радила їй мати. Христина й сама хотіла за нього, якимось дивом геть-чисто забувши про ще недавні мрії і плани.

Вони зустрічалися три місяці. Він був ідеальним увесь цей час, та все кардинально змінилось після одруження. Куди й поділись його добре ставлення до неї, увага, зрештою, любов. Він став холодним, злим і байдужим, швидко розвіявши ілюзії стосовно щасливого шлюбу і життя як у Бога за пазухою.

Її терпіння і сподівання на якісь зміни вистачило рівно на два роки. Розлучилися вони швидко і спокійно. Йшли на розірвання шлюбу, наче на реєстрацію: він шанобливо тримав її попід руку й усміхався, наче найщасливіший чоловік у світі. Він був таким, яким вона знала його до одруження.

Для Христини це було прозрінням. Тоді вона збагнула: в кожної людини є маски, які вона вдягає залежно від ситуації. У цього чоловіка була маска, за допомогою якої він маніпулював людськими почуттями, витворивши напозір образ ідеального чоловіка, і будь-які спроби зруйнувати цей образ були б марними. Бо маска вростає в його лице так природно і міцно, що здерти її неможливо. Він сам знімає її з легкістю, та лиш тоді, коли у ній немає необхідності. Коли він, до прикладу, наодинці з наївною, залежною від нього жінкою, перед якою вже немає потреби на всілякі там викрутаси та виверти.

Прозріння було таким потужним, що Христина присягла собі: віднині – жодних залежностей. А своєю свободою вона відтепер дорожитиме і пильно-пильно вдивлятиметься в людські обличчя.

І їй це вдалося. Вона поступово навчилася бачити маски. Розглядати під ними сутність. Утім, відтоді в неї з’явилася звичка. Звичка тікати. Бо те, що вона зазвичай бачила в чоловічих обличчях, котрі приховувались за масками, їй не подобалось, часом лякало і навіть приголомшувало.

До того ж у неї з’явилась вада. Вона втратила терпимість до поверховості й примітивізму. Ту терпимість, яка мала би бути властивою жінці. Її почали дратувати балачки про мізерні зарплатні, злих директорів, козлів чоловіків і нещасне життя. І чим далі, тим важче вдавалося стримувати емоції. Тому вона поволі обмежувала спілкування з численними знайомими, все життя (існування?) яких крутилося довкола вузьких побутових проблем, а розмови точилися винятково на міщанські теми.

Мабуть, тому в неї мало подруг. Точніше, їх у неї дві, перевірені часом: Мар’яна і Віра. Познайомилися вони під час навчання в універі. З Мар’яною вона зблизилась одразу, ще на вступних іспитах, сидячи під дверима аудиторії, де складали перший іспит. Мар’яна спокійно, проте рішуче підійшла до дверей, під якими скупчились абітурієнти, і безцеремонно зазирнула всередину, так, начебто поряд не стовбичила ціла знервовано-розпашіла черга. Затим із незворушним лицем сіла на лаві коло Христини, про щось у неї спитала. Слово за слово, розговорились. Спілкування одразу набрало емоційного забарвлення, вони мимоволі обмінювались невидимими, але відчутними енергетичними потоками, наповнюючи одна одну позитивними імпульсами. Їм було добре разом.

Пам’ятає, як на парах вони з розумними обличчями вели божевільну сміховинну переписку в пошарпаному блокноті, насилу стримуючи себе, аби не вибухнути нестримним реготом. Потім перечитували її, сидячи на лавці в парку, й котилися від сміху.

Будь-хто інший не зрозумів би анічогісінько із тих діалогів. Дивні слова, сплетені в дивні речення, проілюстровані ще дивнішими закарлюками й позначками. Це могли зрозуміти тільки вони дві.

Вони й тепер іноді витягають ті блокноти, зустрічаючись за кавою, та лише удвох, бо Вірі того теж не збагнути. Перечитують і щоразу котяться від сміху, пірнаючи в безтурботну юність.

Такі хвилини найдорожчі. Бо розумієш, що нічого не змінилось. Так, вони, звісно, інші – вже такі собі поважні, дорослі жіночки, а зв’язок усе одно є. І він лише міцнішає, обростаючи часом.

А ще були листи. На канікули Мар’яна їхала додому – до батьків у село, і спілкування переривалося. Мобільних тоді, у кінці дев’яностих, майже не було, Інтернет теж не був таким доступним і повсякденним, а спілкування їм не вистачало. Так писалися листи, мало не щодень. Ділились новинами, переживаннями, емоціями.

Ті листи й досі займають почесне місце у скриньці, заповненій ними доверху. Це історія їхнього минулого, доторкнувшись якої відчуваєш ті, начебто недавні й такі дорогі часи юності…

2

У сусіда за стіною знову меланхолія: він терзає струни своєї гітари, і гітара плаче, завиває, як безутішний пес. Мабуть, і душа сусідова теж так само завиває, тільки вже того виття не чути.

Сусіда звуть Петром. Меланхолія в нього буває частенько: принаймні раз на тиждень Христина зустрічається з ним на сходовому майданчику і перечіплюється за його важкий і печальний погляд, у якому наче втонув усесвітній смуток.

Щоразу Петро,