Лариса Юріївна Копань - Пульсари

«курник» стала забуватися. Дві контрольні собачки, що їм тепер судилося да самого скону жити без ніяких експериментальних втручань (решту порозбирали аспіранти), зраділо кинулися до Ірини. Це здивувало Пильнюка.

— Ви ж їх мучили, а дивись…

— Радіють, що чесно служать науці,  — пожартувала Іванова. — Кожній живій істоті радіють, бо до них мало хто навідується. Але вони не злі, не бійтеся.

Професор погладив вівчарку, і вона вдячно лизнула йому руку. Він роздивлявся циліндри. Шкіра навкруг них звичайна, ані припухлості чи випадання шерсті, ані почервоніння. Надавив циліндр, а потім смикнув його — вівчарка спокійно й покірно дивилася йому у вічі — отже, болю вона не відчувала.

— Швидкий не любить цей композит, — сказала Іванова, пригадавши розповіді його співробітників.

— Йому не обов’язково пояснювати, з чого протез… От тільки хто змайструє? Там особлива конфігурація.

— Учні Швидкого. Їм, думаю, можна сказати, для чого і кому.

Руслан Максимович ніби не чув останньої фрази. Він чухав вівчарок, смикав їхні загривки, знову й знову обмацував чорні трубочки. Ірина не наважилася повторити запитання. І тільки прощаючись, хірург сказав твердо й рішуче:

— Скажіть Яремаці, нехай прийде до мене — креслення дам, та й поговорити треба. І щоб ніяких домішок — усе, як було у ваших дослідах.

Ніби вона не розуміє, на що відважується оцей сутулий, гривастий, з лагідними й присмученими очима чоловік.

— Казав же я вам, Ярисю! Зігнорували мій досвід і поради, — дорікнув Верхуша, коли повернулася. — Казав же вам, щоб не зв’язувалися з людьми та собаками. Якби оце замість руки та була куряча ніжка, ви б і горя не знали.

— Ех, батьку ви наш, батьку! Де вже для курячих лапок набратись снаги та апаратів штучного кровообігу. Тут аби для людей стачило, — мовила втомлено, сіла в крісло, підібгала ноги, скрутилась калачиком.

Звертання «батьку», вперше почуте від Ярисі, і окрилило Верхушу, і пригнітило, і ніби брязнуло ним об підлогу, так що й кісточки хруснули.

Як же так? — гнівався. Хіба він уже такий старий та немічний, щоб відгороджуватися од нього отим ніби шануванням? Хоча… Вона ж не назвала його дідом. А батьком можна бути і в двадцять років. Навіть почесно. І, певне ж, вона вклала в це слово значення «отаман», «вожак», що, зрештою, відповідає істині. Тут прибіднятись нічого…

— То що ж ви порадите, Климе Гнатовичу? Починала експеримент з благородними намірами, а тепер… Це схоже на мої операції, якими я наситилася в клініці по зав’язку. Кину все і нап’юся до чортиків…

Верхуша погладив Ірину по голові, мов дитину, сказав заспокійливо:

— Не журіться, воно само собою закінчиться. Бо я оце востаннє ледь ублагав головбуха. — «Щоправда, — думав «отаман», — він мені вже тричі казав не з’являтись… А я до нього півником, півником. Можна й ще спробувати. Тільки навіщо? Чи не розумніше передати об’єкт в інститут? Нехай ще там послужить науці».

— Не знаю, коли експеримент скінчиться, а сили мої вже вичерпалися. — Вона й справді почувалася втомленою до краю. Спати, спати… У тихій, затишній комірчині, щоб ніяких сигналів, ніякого чекання — геть од світу з його диявольщиною, пристрастями, самовдосконаленням і самознищенням. Спати. А потім пускати із сином кораблики у грайливому веселковому струмочку. Зривати черешні, обдмухувати пухнасті кульбабки і бігти за пушинками-парашутиками…

До кабінету Верхуші постукали. Ірина випростала втомлене тіло — сіла, як належить заступникові біологічного світила. Якби не отака робота до самозабуття, Ірині, можливо, довелося б задумуватись про начальницьку імпозантність, якої з її зростом і тендітністю не так уже й просто набути.

— Пробачте, — боком протиснувся Мусій, і така розгубленість була на його обличчі, що надія на сон, яка щойно тішила Ірину, осипалася, як давно вже не бачена нею перестигла кульбабка. — Вірте не вірте, а воно росте… В мене окомір… Я, бувало, так міг розділити… — Мусій ледь не пустився в роздебенді про те, як умів він розлити пляшку з точністю до грама й нікого не обділити. Проте розповідати не наважився, адже довелося б розкрити секрет: коли розливаєш півлітрівку білої, то потрібно рахувати, щоб у склянку булькнуло вісім разів, адже в пляшці двадцять чотири бульки. — Точно росте!

— Може, пухне? — стурбовано підхопився Верхуша, навіть не уточнюючи, про що йдеться. І поки усі троє бігли до лабораторії, він «так-такав», наче зіпсутий кулемет. — Так-так-так, — упритул дивився крізь скло. Та зір… Ех, зір уже не вернути. — Якщо вона й справді довшає, — цікавий феномен, Ярисю! — то це ж вам ящик доточувати треба. Молодий чоловіче, — тицьнув ключа розгубленому Мусієві, — візьміть у моєму кабінеті том на літеру «О». Та скоренько. — І коли Мусій залопотів ногавицями, професор, збуджено кліпаючи своїми напівзрячими, запитав: — А ви, Ярисю, могли б пришити оцю руку, якби хлопець уцілів?

— Напевне… Задля того ж і рятували її.

— От-от-от! Відчуваєте, яка перспектива? Скажімо, в когось коротша нога, чи всохла рука, чи ще там щось. Відрізаєте тую ногу, руку чи ще там щось, дорощуєте до потрібного розміру… А може, й не відрізаючи, дорощуєте. Ай-ай-яй! Та це ж!..

Ірина мовчки дивилася на врятований нею уламок людського життя, на скомпоновані вимогою життєвої необхідності шланги, компресори, трубки, колби, що сторонньому відвідувачеві, певно, нагадували витвір штукаря-абстракціоніста. Останніми днями їй теж здавалося, що об’єкт росте, але вона думала, що то галюцинації від перевтоми. А якщо справді росте? На добро чи на зло буде їхня робота? Скільки вже відкриттів, спонукуваних найгуманнішими, найблагороднішими намірами, ставали згодом прокляттям людства? І чи виправдовує творця формула: «Якщо не я, то хтось інший зробить»?

— Чудово, Ярисю! Та оголосіть ви по радіо про наш експеримент, завтра