Лариса Юріївна Копань - Пульсари
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олег Іванович зараз жив у ритмі акумулятора — весь день накопичував сили (не визирав у вікно, нічого не читав і не слухав, тільки, віддавшись напівдрімоті, безшелесно гортав свою пам’ять), а потім, тримаючись за стіни, виходив у лікарняний коридор, витрачаючи всю енергію за якихось п’ять-сім хвилин. І все тому, що соромився, щоб його обслуговували чужі люди, та ще й жінки. Коли приходив син, енергія економилася, і тоді він міг послухати останні вісті. Сьогодні вже син навідувався — так що можна й приймачем розважитися.
Хворий потягся до вимикача, та замість звуку з динаміка почув, як рипнули двері. До відвідувача хтось обізвався з коридора, він зупинився перед напівпрочиненими дверима, й Олегові Івановичу було видно лише великий букет троянд. Розкішних, запашних. Саме запашних — Швидкий принюхався: він любив троянди, і їхні пахощі розніжували його, навіть коли бачив ці квіти на поштових листівках. А це справжні кримські, золотисті. І розквітлі, й у пуп’янках. Хто ж воно? Марія? Петро? Певно, Ольга. Діти саме не хворіють і з Миколою в злагоді. Ось як навідається Микола, неодмінно дістане на горіхи: завоював серце отакої жінки, ще й вередує, капосний…
— Чого б я ото, Олечко, дратував начальство? — кволим голосом, у якому все ж вчувалися нотки колишнього владного, не обділеного гумором керівника, простогнав Швидкий.
— І не вгадали! — Двері відчинилися навстіж, і з оберемком краси до палати величаво зайшов Тихін.
Здавалося, він не лише квіти, а й себе несе на трьох тацях, зрадівши, що догодив учителеві так, як це могла зробити тільки Ольга.
Погомоніли про погоду, про конструкцію олімпійського смолоскипа, про те, про се. Підійшовши до крана, Тихін повідламував кінчики стебел, обірвав нижні листочки, видобув з портфеля вазу, кинув грудочку цукру на дно. І все це — хазяйновито, впевнено.
«А ваза пластмасова, штампована, — в’їдливо відзначив Швидкий. — Вже б краще у літрову банку поставив — порозкошували б красуні ще днів зо два, а там і заснули б разом зі мною…»
— Стоятимуть тиждень, не менше, — запевнив Тихін, діловито всідаючись на стілець. — Я оце, Олег Іванович, попрощатися прийшов.
«Ич, цапура, ніяк не дочекається», — боляче ворухнулась у грудях думка про неминучість кінця, вже видимого, усвідомленого і все ж — небажаного. Зло буркнув у відповідь:
— А я ще житиму!
— Звичайно ж! І зовсім я не про те… За кордон їду. Місяців на шість. Цикл лекцій підготував.
«Значить, таки обкрутив ректора, стерво». Злість Швидкого тепер була опредмечена й цілеспрямована, хоч сердитись йому аж ніяк не випадає ні з міркувань етичних, ані з медичних.
— У мене, — тим часом просторікує Пильнюк, — ідея на виріст, прихильників у неї більшатиме з роками. Як у теорії відносності.
— Чесно кажучи, я й досі невеликий спец в Ейнштейновій теорії, так що й вашу навряд чи втну.
«Ти дивись, навіть на смертному ложі єзуїтствує», — якось аж весело подумав Тихін і ще веселіше запропонував:
— Хочете, я вам розповім її суть? Коротко. — І, не чекаючи згоди, із захватом і чарівливою довірливістю повідомив: — Я знаю, як зробити електричне поле з величезним градієнтом, таким, що на дипольний момент нейтрона діятиме. Відбиватиме нейтрони, як дзеркало світло. От вам і захист проти бомби…
— Брехня, — кволо буркнув Швидкий.
— Що?
— Брехня, кажу. По-перше, градієнтне поле втягуватиме диполь, а не відбиватиме. По-друге, на вістрі голки вже створено поле, в якому й вольфрам випаровується. А де взяти матеріал, щоб витримав більше поле? Усе сублімує. Так що не ображайтеся, Тихоне Руслановичу, брехня…
— От ви завжди так, — тоном ображеної дитини мовив Пильнюк. — Нікому не вірите, окрім Ольги. Я до вас із щирим серцем, радістю хочу поділитися, а ви одразу обухом. — Він засовався на стільці й гнівливо одвернувся.
«Чортяка його знає, — одразу й пожалкував Швидкий за свою нестриманість. — Може, в його ідеї і є щось путнє. Схема, що працює на інтерференції змінних полів, принципово можлива. А дивись, наш Тиша і придумав якісь схрещені лазерні промені…»
— Чому ж ви, голубе, не робите установку? Та тут кувати, клепати зараз треба, зв’язатися з ядерниками, зацікавити корифеїв, а вас на гастролі потягло.
«Нема дурних, Олежику, — подумки всміхнувся Тихін. — Кувати, клепати, а золоте яєчко корифеям у капелюх вкинути — користуйтеся, прославляйтеся. А може, і я, чорнороб-клепальник, хочу слави? І ділити її задурно з кимось не збираюся!»
— Це нікуди не втече — інститут, установка, — сказав розважливо Пильнюк. — А зараз треба подивитись, що в наших зарубіжних колег робиться. Запрошення є. Не скористатися ним просто злочин. Обмін ідеями — на користь науці. А до вас я з характеристикою. Завізуйте. — І вже папірець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.