Лариса Юріївна Копань - Пульсари

«Отакої, виходить, не вламав ректора», — подумав Швидкий, а вголос почав відмагатись:

— Та я тепер вам не начальник. Незручно, та й не годиться. — І справді, чому має підписувати характеристику людині, яка працює на іншій кафедрі?

Тихін, великодушно пробачивши щойно завдану йому кривду, знову був відвертий до наївності:

— Я вам правду скажу: ходив до ректора, а він просто знущається з мене. «Так усе й напишу, каже, що авторитетом не користуєтесь, надій не виправдали». Я почав запевняти його, що назавжди піду з інституту, то хоч би вирядили по-людськи. Навіщо майбутнє шторочкою завішувати: «не користується авторитетом». Ну, помилявся. Визнаю. Каюсь. Запевняю, що не повторю. Та я вже й спокутував провину, догану на зборах зняли. Тепер я — як усі, рядовий учений. — «А дзуськи — рядовий! Нехай оті «всі» ще спробують дотягнутися до мене!» — Але ж і зрушення є, зокрема в науковій роботі. Так і напишіть: «зрушення». Я їду за кордон власним коштом, то чому б не дати мені пристойну характеристику?

Олег Іванович втомлено дивився на Пильнюка і розв’язував психологічний ребус — чи в момент брехні Тихін тільки розсудливо й послідовно веде обрану лінію, а чи в якусь мить починає й сам вірити власній вигадці?

— А що ж начальник ваш?

— Він підпише, якщо ви завізуєте. Каже, що краще, ніж ви, мене ніхто не знає. А він не встиг вивчити.

«І не дивно, — сам собі коментує Олег Іванович. — Тимчасовик. У січні просить зарахувати до грудня. І так щороку. Ніби й у колективі, і водночас на відрубі. Спробуй вивчи такого, тут і пуд солі не допоможе».

— Ну, не знаю. Ваші доноси на мене…

— Так було ж за віщо, Олег Іванович! Хіба комісія вам несправедливо зауваження записала? Я ж не ображаюся на вас, що мою наукову групу розігнали, від докторської дисертації відрізали. Тепер, як ви знаєте, я знову під прапором. За мої пильміони ВАК присудить докторське звання і без захисту. Будь-який інститут мене з радістю візьме на роботу. Але треба спершу тут реабілітуватися.

— Ну просто біблійні оповіді. Та це поки на вас петелька…

— Яка петелька? Міжнародне визнання, можна сказати. Та я про це не кричу. Це вам принагідно, бо захищаюся, бо домагаюсь свого. Якщо свої люди не пробачать, пляма на мені буде до самої смерті, хоч куди б я пішов, говоритимуть: «А, це той, з технологічного…» Я повинен кров’ю змити свій гріх саме тут. В усі віки так робили справжні люди. Й ви мене цього вчили.

— То й точіть свою кров біля нової установки. А Європа ніколи не дінеться. Сама до нас на поклін прийде, — не здавався Швидкий, хоч, щиро кажучи, йому вже було шкода Тихона і своїх сил, затрачених на його виховання. Та й батько он як старається, щоб поставити Швидкого на ноги, — інший на законній підставі збувся б такого хворого, а цей мучиться, консультантів мало не з-під неба возить. Ну хіба в такого батька та може бути син-негідник? Адже в душі найбільшого злодія є зерна порядності, й хіба не проростають вони, зігріті добром. Тихін же не чужий. Ну промок по молодості. З ким не буває? Треба допомогти висохнути, може, й скориставшись отим прадавнім «за вушко та на сонечко».

— Воно й непогано, що Європа до нас їздить, — правив своєї учень, схиливши провинну голову. — Але в кожному ділі важить реклама. Моє відкриття швидко дасть проценти, бо служитиме людству взагалі. Виграють усі, ну й, звичайно, я — не криюся. Чому втрачати такий шанс? Адже наш інститут ще жодного диплома на відкриття не одержав. Винаходи — будь ласка, а відкриття — вперше.

«Ти слушні речі говориш, парубче, — думав Швидкий, відчуваючи, як у кімнаті меншає повітря і як пече йому в грудях. — Я б устілкою радий слатися в твоїх черевиках, аби вірив, що нарешті ти став порядною людиною. Хай би і нічого не відкрив, але чесно працював, як, скажімо, Петро, блудний син. Ну з ким не трапляється? Були й у мене оказії. І Верхуша — наш довгожитель — не святий: по нерозумінню своєму хіба ж так чихвостив він колегу Григора? І Ньютон грішив. Та, врешті, усі знаходили рівну стежку. А ти? Ось зараз проробимо простенький експеримент. З гідністю вийдеш — рачки до телефону доповзу, ублагаю ректора. Тільки витримай оцей маленький іспит, що ось уже починається… Пробач, що хитрую, але ж я ще відповідаю за все…»

— Читай, Тихоне, — перейшов Швидкий на «ти», що було виявом найвищої приязні й довіри.

Тихін почав читати характеристику, списану із старого варіанта, заквашеного ще в ті часи, коли на молодому спеціалістові не було «плям». Як і годиться, говорилося в ній, коли вступав, що закінчував, скільки статей надруковано, які громадські доручення виконував. Швидкий пропускав це повз вуха, стежачи лише за тим, чи не користався Тихін словами, що їх Олег Іванович майже всім викреслює.

«…Веде громадську роботу…» Молодець, що не написав «активно». «Читає лекції кваліфіковано…» Добре, що не «на високому рівні». «Політично грамотний». Ну це, може, й правда, нюх у нього… «Користується увагою товаришів і співробітників…» Ну, хвалю, хвалю, варить голова: усі пишуть «користується повагою», а він додумався написати «увагою». І за формою та звучанням близьке, й істині відповідає, бо уваги стільки було, що й зараз іще ніби маяк навиворіт. Ну, що ж, Тихоне, себе не прикрасив, написав об’єктивно, так що й підправляти нічого».

— Давай ручку, не гріх перед смертю й хороше діло зробити.

— Та що ви! Батько вас так підштопає…

Швидкий узяв характеристику, надруковану на цупкому папері з водяними знаками (Тихін і тут з форсом), напружив зір.