Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— Ніколи я їх не вбивала. І як ви, медик, можете про нас отаке думати? Вони самі помирали після дослідів. Дохли, і все. Ні, не зможу я вбити цю руку… І вам не дозволю.

 — Ідіть сюди, Климе Гнатовичу! — гукнув Пильнюк. — А то це вас ніби не стосується. Ви ставите мене в ідіотську ситуацію — фактично викрадаєте з клініки людський орган, робите з ним чудеса, і тепер кожен має право запитати мене, чому ж я, користуючись вашими методами, та не оживив потерпілого! Батько он за мною із ломом ходить. Йому наплювати на медичні протоколи. А я довести нічого не можу. Бо як по суті, то слід починати із закону, який ви порушили, Ярино Олексіївно. Ви без мого дозволу руку взяли? Взяли.

— Та хіба ж я її брала? Ви ж знаєте, що хлопець позбувся її на місці аварії, а Марія сподівалася, що ви зможете пришити, якщо збережемо її життєдіяльність…

— А хто вас на це уповноважував? У лікарні є своя лабораторія.

— Життя хлопця не залежало від того, де поклали б руку. Я можу підтвердити причини смерті.

— Та що батькові до ваших підтверджень, коли рука он дулі тиче! І хочеться мені вас відшмагать, і не можу на людях вилаяти, бо це ж і себе виставляти на посміховисько: що то за клініка, де можна поцупити руку. А по-друге, я все ж таки хоч трохи лицар, чорти б вас гризли, і не можу я жінку підставляти під удар! Експеримент, чесно кажучи, запаморочливий, але ж кінчати доведеться — нічого вічного немає,  — так говорив Руслан Максимович, а сам тим часом думав: «Якби це я вів експеримент, то чорта б з два переривав його — цікаво ж знати, а скільки витримає рука в такому режимі, які в ній зміни відбуватимуться, та стільки ще нез’ясованого — і перервати».

 — Ідіть і вимикайте, — сухо запропонувала Іванова, — он червона кнопка.

Руслан Максимович рішуче підійшов до пульта, замахнувся п’ятірнею, наче хотів муху вбити. Потім поволі опустив руку, засунув у кишеню.

— Не можу.

— Я ж вам казав, що воно ніби живе, — заметушився Верхуша.

— З вашим експериментом у мене стільки часу та сил пропало, — зітхнув хірург, — що хоч основну роботу кидай. — Він попрямував до виходу, але біля дверей озирнувся і кивком погукав Іванову за собою.

— Я ще ось чому до вас. — Він дивився на втомлену, але сповнену рішучості жінку, яка відчайдушно ступила на ніким ще не звідану дорогу, ризикуючи щомиті зірватись у прірву невдач і осміяння а чи прокласти шлях до нових знань, нових можливостей. «А вона — титан, — високопарним стилем подумав про власницю кирпатенького носика Максим Русланович. — От вам, шановні матеріалісти, і парадокси — слабеньке, а таку брилу підковирнуло, маленьке, а небо підпирає. Так що воздамо шану великій душі й могутньому духові, в якій би оболонці вони не поселилися. Хоч оболонка, якщо придивитись…» — У мене дуже делікатна справа, Ярино Олексіївно. Скажіть, наскільки ви впевнені в тому, що цей графітовий композит можна вшивати в людський організм?

— За будь-який графіт не ручуся — Яремака запевняє, що їх сотні: скільки лабораторій, стільки й технологій та матеріалів. Але той, що на кафедрі Швидкого роблять, цілком придатний для людей. А що? Комусь кортить спробувати?

Руслан Максимович відповів не одразу. Він довго зважувався на цю розмову, довго обмірковував, як висловити свою пропозицію, і, зрештою, чи має він право аж так ризикувати. Є вивірені препарати, усталені правила — дотримуйся від сих до сих, і на твоєму боці завжди буде правда, якщо ти сумлінно й кваліфіковано виконаєш свою роботу. А чи буде ця правда з тобою, коли відступиш від правил? Коли спробуєш потягти ниточку з нового клубочка? Досвід Джордано Бруно і вчить, і застерігає.

— Швидкий помирає, Ярино Олексіївно… Осколки сиділи біля трахеї, ну й… довелося видалити сантиметрів зо два. Я вставив протез, а організм його чомусь не приймає. Доведеться робити повторну операцію. От і подумав, чи не можна з вашого графіту сконструювати трубку?

Іванова злякано глянула на колегу.

— Без дозволу міністерства?

— Це останній Олегів шанс. Ну, а часу на папери, дзвінки, узгодження самі знаєте скільки…

 — І він «за»?

— А що в таких ситуаціях говорять хворі та їхні родичі? «Врятуйте, лікарю!» А як — то їх не стосується.

— А коли невдача? Після історії з хлопцем, в яку я вас, не бажаючи того, втягла, вас же судитимуть!

— Вибору немає. Жити Олегові лишилося кілька днів. Повторно вшивати такий же протез — безумство. То чи не доцільніше зважитися на інше безумство, якщо воно грунтується на статистиці й на ваших експериментах?

«Мої експерименти для того й замислювалися, щоб рятувати людей», — хотілося сказати Ірині, але вона посоромилася таких гучних слів, бо хіба добрі діла потребують пояснень?

— Понад сто вживлень, — роздумливо мовила вона, здивувавшись, що такою короткою фразою об’єднала і розпач невдач, і лихоманку пошуку, і радість звершення, й сумніви, що приходили до неї частіше, ніж сонце в їхню лабораторію. «Певне, це чисто жіноче — вагатися, сумніватись», — думала Ірина й заздрила чоловікам, які, їй здавалося, були рішучіші й упевненіші, бо такі вже вони від природи.

 — І скільки позитивних?

— Лише в двох випадках були нагнивання, але, як з’ясувалося, інфекційні.

— А можна подивитись?

Пішли у віварій, що містився під вікнами бібліотеки. Колись тут Верхуша виводив своїх стоніжок, нині ж навіть назва