Лариса Юріївна Копань - Пульсари

закличні реклами гастрономів, ні пропозиції приятелів. Склавши на грудях свої граблясті руки, немов перед іконою, стає він перед експериментальним боксом і заглиблюється в роздуми… Ніхто не заважає Мусієві, не перечить вистоюванню, лише іноді торкнеться його плеча Іванова, і тоді, відірвавши свій погляд від скла, він погляне на неї, як дивляться на матір божу. Вона таки й справді для нього свята. Дарма, що худа та маленька, ніби вихованка йоги. Спершу вона нагадувала Мусієві кишенькову собачку, потім — продавщицю ювелірного магазину, а тепер це — матір божа. Така ж сумна, заклопотана, і в очах мука, а може, й страх. Тільки молебні веде несерйозно, немов у ляльки грається: то кричить, то погрожує, то просить, то вмовляє. Баби, втричі за неї об’ємніші, слухаються Яринки, мов вередливого дитяти, що погрожує стрибнути з балкона. І Мусій не кпинить, не вигукує, що не бачить її й через лупу, тепер усе, що робить Ярина, вважає великим і значущим. Він і сам допомагає по технічному ділу: відрегулював мотори, щоб не гуділи так скажено, поставив термостати у спеціальні ящики — тепер і говорити можна в цій кімнаті. Поремонтував розетки, вимикачі, цілими шибками рами засклив, натер підлогу. На вікні поселив червоного коника — стару Віталикову іграшку. Одне слово, влаштувався надовго. Купив костюм, підстригся, щоб не було соромно перед людьми, яких сюди водить Верхуша, агітуючи їх дати нові кошти, бо не так це вже виходить і дешево утримувати живу руку… Препарати казкової вартості приносять з різних інститутів. Учора з аеродрому посилку передали. І не збагнеш, для чого ці ліки: щоб підтримувати життя руки чи щоб ці хімікати на ній випробовувати. Ірина, хоч про що її запитай, відповідає однотипно: «Поживемо — побачимо». Не хоче батька травмувати. А нігті на руці ростуть. Мусієві здається, що й сама рука видовжується. Аж кричати хочеться. І він вирішує неодмінно сьогодні поговорити з чародійкою, ось тільки вона свіжу кров увіллє в серце. Тільки ж яке то серце! Не щемить, не мліє і називається не по-людськи, а по зміїному: ашека́[3]…

Та поговорити Мусієві не вдалося. Ледь Іванова увімкнула автоматику, як Верхуша знову когось привів. Вір не вір, та це ж головотяп, який дорізав Віталика! Власним тулубом завітали. Оце б хоч іржавого цвяха та темний під’їзд… Мусієві зсудомило щелепи. Щоб бути далі від гріха, взяв зіпсований водопровідний кран та й пішов до майстерні.

— Ми тут порадилися з Климом Гнатовичем, — сказав Пильнюк, привітавшись з Івановою, — і вирішили, що ваш експеримент вичерпаний, нічого нового вам уже з нього не взяти. — Не без цікавості позирав він крізь скло на обплутану трубочками і шлангами живу плоть. — Певно, пора кінчати.

Верхуша хитав головою і вимахував руками, але вимовити нічого не міг, наче в горлі у нього застряла персикова кісточка.

— Ні-ні, Ярисю, — нарешті прорвалося в нього, — я не згоден кінчати. Тобто я «за», але не диктую, не нав’язую вам ніякого рішення. Робіть, як знаєте.

— Ну як же так, Климе Гнатовичу! — обурився Пильнюк. — Ви ж самі казали, що від експерименту взято вже все, що можна. Основне доведено: є матеріал, який зрощується з живою тканиною, ускладнень не спостерігалось. Пускати за вітром тисячі карбованців досить. Адже так ви казали…

— Ви, голубе, неправильно мене зрозуміли. Я — «за», але я і «проти». Нехай Ярися сама скаже, бо я не можу — щось у горлі дере. Та й гамірно тут…

Верхуші вже набридло викачувати з ректорату гроші й клянчити по всьому місту препарати. І він справді був за те, щоб піти всім у літні відпустки. Але… Але ж не він починав цей дослід — не йому його й кінчати. Просто несолідно було б втручатися. Не може Верхуша наказати. Ярися не пробачить. До того ж вона таки вводить гормони молодості в кров, послухала його, старого. Відчула, що геронтологія — основна наука. Без цих гормонів рука давно б уже всохла. І, перш ніж закінчити експеримент, треба на кіноплівку все зняти, а то ж не повірять… У молодості Верхуша виростив був курку з трьома ногами, а матеріальних доказів не залишилось — з’їли аспіранти. А треба було заспиртувати.

— Я згодна припинити дослід, — втомлено сказала Іванова. — І спасибі, що ви мені допомагаєте в цьому. Я ще хотіла б, щоб ви розділили зі мною відповідальність.

— Ну чому ж?.. Як лікар я можу засвідчити недоцільність дальших витрат, — погодився Пильнюк.

— Я… я… знаєте… не можу взяти відповідальність, — затинаючись, проказав Верхуша. — Воно все-таки живе… Краще з балансу на баланс передати. Студентів учитимете, — пробував задобрити гостя Верхуша.

— Та на який біс воно нам! — здивувався Руслан Максимович.

— Ну можна й безплатно, щоб і в бухгалтерії вашій не числилось, — агітував Верхуша, замовчуючи, що біля «дитяти» щодоби чергує шість чоловік.

— У мене з головами руки-ноги лежать у відділенні, й то не встигаємо порати. Нам, колего, не до цяцьок. — «А таки до біса цікава в них робота, — подумав Руслан Максимович, — не те, що в нас». — Ви довели, що деякі марки графіту придатні для протезування? Довели. Тепер можна й зуби з нього ставити, Климе Гнатовичу, — пожартував Пил ьнюк. — Моркву гризтимете, як кролик.

— Е, у мене є кому вставити, як надумаю, — Верхуша обняв Ірину за плечі. Потім підійшов до боксу, поглянув крізь скло. — Я, знаєте, уже якось звик до цієї руки, вона мені як жива істота. Та й повторити експеримент навряд чи вдасться, бо такого збігу обставин скоро не чекати.

— Тут і ще одна причина, — Іванова стишила голос і стала навшпиньки, щоб наблизитись до Пильнюкового вуха. — Батько цього нещасного хлопця… Я навіть уявити не можу, як одного разу перекрию крани й вимкну ашека.

— А бацила? Гангрена? Ви ж собак десятками вбивали.