Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— А ти вважаєш, що пнутися не обов’язково?

— Не ті часи, батьку. Треба продуктивність праці підвищувати. Я от заробляю не менше, ніж ти, а жили не рву. Навіщось і мозок людині даний. Ось поїду в Європу, ще підучуся. До речі, тітка Густя дзвонила — запрошення організувала…

«Ось воно що, — майнуло в Руслана Максимовича, — я вважав, що його там по заслузі хвалять, а виходить…»

— То це тобі Густя рекламу створила?..

— Думай, як хочеш. Моє відкриття оцінять у майбутньому. А зараз його розуміють лише ті, хто років на сто випередив свою епоху. І хоч би як розпинався я, маси не зрозуміють мене, Та й ти ж не фізик, тому можеш вірити, можеш ні. Мені, батьку, треба п’ять тисяч доточити. Для поїздки.

«Для поїздки чи переїзду? — гірко подумав Руслан Максимович. — Ось і дожив я до трубного часу».

— Що про мене люди говоритимуть? Це той, що його син утік?

— Та що ти — я лише на півроку. Подивлюся, послухаю. Твої тисячі там за місяць зароблю. Славу здобуду.

— А чому б тобі тут її не здобувати?

— Так не розуміє ж ніхто. А там допоможуть ідею розвинути…

— За які такі голубі очі? Чи думаєш, задурно щось робиться?

 — Їх ідея зацікавила. Певно, сподіваються з моєю допомогою швидко її реалізувати. Діло — мій бог.

— А до солідних учених ти звертався? — править своєї батько.

— Кожен собою зайнятий. Лише посміхаються недовірливо.

Не так відповідає син, не те він говорить. Боляче батькові.

— Роби, як знаєш. Гроші — дам, все одно вони твої. Але подумай, кому прислужишся розумом?

Та син уже перевернувся на живіт, виставив п’яти з-під ковдри, укрився з головою, засопів. Все, як і двадцять років тому. Батько ж не міг заснути до ранку, слухаючи, як на верхньому поверсі хтось стукотів друкарською машинкою.

І чому виростають такі діти? Хіба не вчив він сина скромності, чесності, працьовитості? Хіба не був для нього прикладом? Книжки йому купував, на «Лускунчика» водив. Чи це за принципом — у сім’ї не без виродка? Так чому саме у його сім’ї? Чому не в сусіда, не у Катрі-двірнички? За які гріхи? Чи хороші діти — це компенсація життєвих невдач? Якщо Катрі не пощастило з всенародним визнанням, то мусить вона бути щасливою в дітях. Рівновага справедливості… А Олегові доведеться робити операцію повторно, не питаючи розписок у родичів… Інтересно, як би пояснив педагог Макаренко невдачу з Тихоновим вихованням? Кращі вчителі його вчили, наймудріші книжки слугували. Капарив над сольфеджіо. Ермітаж обмацував. Зимовими Карпатами й осіннім Кавказьким узбережжям милувався. Столиці усього світу промовляли до нього персонально через японське диво електроніки. Міг вибрати найкраще з того, що навколо земної кулі і на довгих і на коротких хвилях лунало. Двірниччині діти в цей час з рогаток стріляли, сміття згрібали, огірки крали. А виросли — достойні люди, і в Італію не просяться. Чому так?

Та, певне ж, і Катрині діти хочуть отих благ, що ними Тихін користується, але нізвідки взяти, ні в кого випросити. Самотужки заробляють на черевики з високими підборами, на джинси із наклейкою «Супер» чи вельветові обтягушки, на мотоцикл «Ява». Не дав би він Тихонові п’ять тисяч, і той мусив би їх заробити. Може б, винаходи на заводі впроваджував чи лекції підрядився читати. Зовні було б усе пристойно. А зовнішнє, дивись, і на внутрішню суть людини вплинуло б… Виходить, не давати йому грошей? Нехай сам погребе веслами? Але ж пообіцяв…

Забуваємо істину, що людину творить праця. А банани, нехай їх буде гора, вище Говерли, не перетворять мавпу на завідуючого кафедрою… Хіба що вона бананами почне торгувати, арифметики підучиться, а там і до бінома Ньютона рукою подати. Він вчив сина розуміти красу, милуватися довершеністю Венери, а треба було вчити зубилом вирубувати з мармуру її витончені форми. Він же навіть санчата йому на гору витягував, боячись, що передчасно пальці пошкодить… І розвивав смаки… Син таки любить піну південного моря, знається на солодкому і гіркому. А виходить, не через язик, очі та ніздрі прищеплюються смаки. А через мозолі. І всі оті дисертації з педагогіки, щороку змінювані програми, уся педагогічна наука формулюється єдиним законом: «праця творить людину»… Важко застосовувати ці слова до своїх дітей.

Ну що ж, не дасть він синові п’яти тисяч. Хоч, мабуть, уже пізно дбати про виховання.

Дати — не дати, дати — не дати…

Руслан Максимович прокинувся, бо хтось настирливо грав дзвінком з мелодійними звуками. Накинувши халат, пішов до дверей.

— Хто там?

— Сусід знизу. Пробачте, що так спозарання. Катрі дуже погано. Кричить. Допоможіть, Христа ради! Я вам що хочете… Я із синами ремонт вам зроблю.

Написав записку Тихонові і почалапав до сходів. Голова гула, у вухах потріскувало, — певно, змінився кров’яний тиск. Згадав, що зовсім недавно, коли відключали гарячу воду, залив цим сусідам кухню. Ще й не дійшовши до квартири, у ранковій тиші, незвичній для такого великого будинку, почув зойки хворої. Голова прояснилася, потріскування зникло — забув Руслан Максимович про неприємну розмову з сином.

Щодня після роботи прямує Мусій до університетської лабораторії. З цього ритуального маршруту не збивають його ні пивні автомати, ні