Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

небагато. Навіть коли взяти до уваги, що працьовитого постового Войтасика рахувати за двох, а інспектора сміливо за десятьох, то й так усіх разом буде значно менше, ніж досить.

Диктор радіовузла — перший, хто зіткнувся з терористами, — досі ще ніколи з ними не стикався і, не спроможний говорити внаслідок опухання, черкнув кілька слів на аркушику паперу, коли міг іще писати:

«Зелена лапа відчиняє вікно. Сіра куляста бомба лопається на підлозі. Страшенний брязкіт з усіх боків. Хтось накидає мені мішок на голову й виводить. Мікрофон ми позичили в Марієтти Пшилєппи, тож коли братимете студію, не кидайте гранати».

Коли інспектор дочитав документ, який мав увійти до протоколів справи «Тер-Хор-Мар» під номером один, на підвіконні з’явилися дві зелені лапи.

— Ну, ну… Сьогодні, я бачу, нам нудьгувати не доведеться! — буркнув Новак сам до себе, чекаючи, що буде далі.

Над лапами виросла руда голова й запитала:

— Будете сьогодні їздити на машині з увімкненою сиреною?

— Ану йди-но сюди, зеленолапий, — запросив Новак.

— А ми його хап з приводу лап! — шепнув постовий Войтасик, ховаючись за двері, щоб відрізати дорогу Зефіринові.

— Ні в якому разі, — погрозив інспектор. — Чого вас тільки вчать на тих заочних курсах?

— Зіставленню фактів, — відрапортував постовий. — У записці свідка номер один зазначено, що перед тим, як до радіостудії залетіла бомба, зелена лапа відчинила вікно, а на нашому підвіконні з’явилися дві зелені лапи, — отже, з цього робимо безсумнівний висновок, що негайно…

— Треба заарештувати всіх жаб в околиці,— підсумував інспектор і звернувся до Зефірина, який заходив до кімнати. — В цирку був?

— Ні.

— Це ж чому?

— Я не дійшов. Там біля радіовузла такий цирк!..

— А лапи чому зелені?

— Це на мосту. Хотів допомагати малярам, у них сьогодні вихідний.

— Руками помагав?

— Щіткою. Тільки у відро впав, мало не по лікті.

— Войтасику, підіть до лабораторії, принесіть рештки того розріджувача, який ми в четвер привезли з Цюркави. А із складу речових доказів оте емальоване блакитне відро, і нехай миє над мискою руки, поки все відділення не вимацькав.

Хлопець мив руки повільно й старанно, розповідаючи на прохання інспектора:

— Ну як той директор вискочив…

— Ти по порядку розповідай, з початку.

— Нещасливого дня я народився.

— Як це?

— Двадцять дев’ятого лютого, тому досі тільки двічі мав день народження, якщо не рахувати перший.

— А яке це має відношення до дня сьогоднішнього?

— Ви ж казали, щоб з початку.

— З початку, тобто від моменту, коли на закінчення нашої розмови на мосту я сказав тобі, щоб ти попросив білетера пустити тебе в цирк.

— Значить, я повинен говорити з кінця?

— Говори з кінця, — інспектор витер з лоба піт.

— Ну, я зазирнув до вас у вікно й запитав, чи ви поїдете на машині з увімкненою сиреною, бо тільки-но той диктор вискочив, я подумав собі: буде заваруха. І справді, приїхав міліцейський патруль, прибігло двоє дружинників — один старий і один молодий, і вони хотіли через цей мед, і тоді…

— Через який мед?

— Справжній.

— З «Гіперсаму»?

— «Гїп» сьогодні зачинений, але медом намазано скрізь по стінах, по парканах, на них сидять оси й гудуть, а тільки-но хтось підходить, вони на нього з зубами…

— Оси не-мають зубів.

— Але ж кусаються.

— Жалять.

— Налетять на вас, то самі побачите, що кусаються.

— І проходу ніякого немає?

— Немає. Я двічі довкола обійшов, бо теж хотів би бути «мармеладом» і що-небудь сказати в мікрофон.

— Ким бути?

— «Тер-pop-хор-рор-мармеладом».

— То ти вже знаєш, хто там сидить?

— Я взнав.

— Звідки?

— А ще коли їхала ота підвода через міст, я згадав, що ви мені казали, і оглянув коня, ще й присів був, а в мішку дзижчало…

— У чиєму мішку?

— Зефірине, ані слова, — сказав рудий.

— Ти це до кого так говориш?

— До себе, — пояснив хлопець. — «Тер-хор-мар».

— А що за