Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

— не міг не схилитись перед мак’явеллівським генієм Фуше. «Мусимо ви­знати, — пише він, — що в своїй тодішній ролі він виявив неабияку сміливість і діяльну безстрашність. Щодня він важив головою за свої оборудки, міг упасти при першому порусі обурення або гніву в Наполеоновому серці. З усіх, хто був свого часу в Конвенті, лише він виявляв незужиту й нітрохи не ослаб­лену сміливість. Своєю зухвалою грою, — з одного боку, між тиранією, яка знов уступала в життя, і свободою, що змагалася за життя, а з другого — між Наполеоном, що кинув Батьківщину в жертву своїм інтересам, і Францією, яка вже не хотіла воювати задля однісінької людини, — Фуше, сам жорстоко затиснений, залякував імператора, підлещувався до республіканців, заспокоював Францію, підморгував Європі, всміхався Людовіку XVIII, вів переговори з дворами, на мигах спілкувавсь із паном Талейраном і такою своєю поведінкою все тримав у непевності; це столика, важезна роль, однаково ница й піднесена, але роль нелюдська, якій історія сьогодні ще не надала належної уваги. Роль без душевного стрижня, та не без любові до Вітчизни й героїзму, — роль, коли підлеглий стає нарівні з володарем, міністр підноситься над сувереном, стає третей­ським суддею між імперією, реставрацією і свободою, дарма що завдяки тільки своїй двоязикості. Історія, кленучи Фуше, протягом тих Ста днів не може не визнати за ним сміливості поведінки, розважності в стосунках із партіями та величі інтриґи, що й зробило його першорядним державним діячем сторіччя, бо то були діячі без гідності й чесноти».

Отак ясно міркував Ламартін — поет, державний діяч, сучасник, — ще відчуваючи свіжий дух тодішньої доби. Зрозуміло, що наполеонівська леґенда, сформувавшись на п’ятдесят років пізніше, коли вже зогнило десять мільйонів трупів, поховали калік, а Європа давно загоїла свої спу­стошення, оголосила Фуше куди гостріший і несправедливіший вирок. Будь-яка героїчна леґенда — це завжди й неодмінно певне духовне затилля історії, і вона, як усякий тил, за дешевинку вимагає всіх тих чеснот, якими в ній і не пахло: безмежної жертовності, повного самозречення аж до героїчного безуму, а від решти — геройської смерті й сліпої вірності. Наполеонівська леґенда з її неодмінною чорно-білою технікою знає тільки «вірних» і «зрадників» свого героя, не ставить ніякої межі між Наполеоном напочатку — консулом, що своїм розумом і завзяттям повернув країні мир і лад, — і пізнішим Наполеоном, божевільним від цезаризму, одержимим манією війни, що задля свого одиничного владолюбства знов і знов безглуздо поривав світ до вбивчої авантюри й звертався до Метерніха Тамерлановими словами: «Такий чоловік, як я, плює на життя мільйонів». Кожного розважливого француза, що не чіплявся до колісниці Джаґанатхи, щоб по-песьки й по-рабськи лізти у вогонь і воду, що хотів угамувати честолюбне божевілля, скажену й несамовиту передсмертну лють цього одержимого, — Талейрана, Бурієна, Мюрата — всіх їх із Дантовою нещадністю леґенда жбурляла в своє inferno[39]. Й передусім Фуше вважали за архізрадника серед зрадників, він для творців леґенди був advocatus diaboli[40]. За їхнім поданням, Фуше 1815 року лише тому знову пішов у міністерство, що хотів підкрастися до імператора ззаду і слушної миті вдарити кинджалом, бувши заздалегідь підкупленим Людовіком XVIII і Європою. Нібито ще 20 березня, коли виїздив король, він сказав монархістам: «Урятуйте лише короля, а я зроблю все для порятунку монархії», — а того дня, коли вже брав портфеля, звірився своєму Санчо Пансі: «Мій перший обов’язок — перешкоджати всім імператоровим планам, за три місяці я буду сильніший від нього, і якщо доти він мене не розстріляє, то впаде переді мною навколішки», — пророцтво, що, на жаль, за часом справдилось надто точно, щоб не бути вигаданим a posteriori[41].

Але думка, ніби Фуше ввійшов у наполеонівське міні­стерство, вже здавна будучи прихильником Людовіка XVIII й платним королівським шпигуном, свідчить передусім про незнання дивовижної психологічної складності й потаємної демонічності його характеру. Річ не в тому, що Фуше, абсолютний амораліст і мак’явелліст, не міг пристати на цю, як загалом і на всяку, зраду, — така ницість надто вже проста й неприваблива для його зухвалого гравецького духу. Просто дурити однісіньку людину, навіть самого Наполеона — зовсім не його манера, бо його єдине жадання — дурити всіх, не давати нікому певності й кожного надити, грати водночас з усіма й проти всіх, ніколи не дотримуватись заздалегідь укладеного плану, а йти як заманеться. Він прагне бути Протеєм, богом мінливості, тож і не Франц Моор, не Річард III, не простий собі інтриґан, а тільки бли­скуча, несподівана для нього самого роль надихає цю шалену ди­пломатичну натуру. Він полюбляє труднощі лише тому, що прагне їх мати, вправно береться за подвійну, многолику роль; це не зрадник, що зраджує тільки раз, — його зради численні й навсібічні, це зрадник споконвіку. На острові Святої Гелени Наполеон, що знав Фуше найближче, сказав про нього правдиве й мудре слово: «Я знав тільки одного спражнього довершеного зрадника — Фуше!» Довершений зрадник — не принагідний, а неповторний, просто сам геній зради, бо зрада — не тільки його наміри й тактика, а й одвічна натура. Мабуть, найліпше збагнути єство Фуше можна, порівнявши його з так добре знаними на війні по­двійними шпигунами, що, виказуючи таємниці одній з ворожих держав, знову шпигували там за чим тільки можна, і серед оцих переходів туди-сюди зрештою вже й не знали, котрій, власне, державі вони служать. Оплачувані з двох боків і надвобіч невірні, вони насправді віддавалися тільки грі, дволикій грі в перекинчика, проміжному, вже майже нематеріальному буттю, наскрізь убивчому диявольському потягові. Аж коли вже терези остаточно схилялись на чийсь бік, до гравецького шалу знову починав долучатися розум, щоб злупити грошики з перемоги. Аж коли вирішить перемога, вирішує й Фуше — як у Конвенті, так і за Директорії, консульства та імперії. В боротьбі він ні з ким, а коли вона скінчиться — неодмінно з переможцем. Якби вчасно прийшов Ґруші, то принаймні на певний час Фуше став би відданим Наполеоновим міністром. А коли Наполеон програв битву — Фуше дає йому впасти і сам відпадає від нього. Зі звичним цинізмом, навіть не криючись, він сам сказав знаменні слова про