Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

Десять років з гаком служив Фуше Наполеонові як міністр володарю, як смертний дух генієві, — десять років і завжди був підлеглим. 1815 року, в період остаточної боротьби, ще на початку справді слабшим був Наполеон. Ще раз, востаннє зазнав він сп’яніння слави, коли доля орлиними крильми несподівано перенесла його з чужого остро­ва на імператорський трон. Усотеро сильніші полки, вислані проти нього, тільки-но побачивши його плащ, кидали ­зброю. Вигнанець, що виступив із шістьма сотнями, через двадцять днів на чолі армії ввійшов до Парижа. З відлунням тисячних віватів у вухах він знову спить у ліжку короля Франції. Та що за пробудження наступного дня, як швидко зблякли фантастичні мрії, протвережені дійсністю! Так, він знов імператор, та це лиш ім’я, бо світ, що лежав колись, упокорений, під ногами, вже не визнає свого володаря. Він пише листи й прокламації, палкі мирні запевнення — над ним збайдужіло підсміюються й жодного разу не вшанували відповіддю. Посланців до імператора, королів і князів хапають на кордоні, мов контрабандистів із товаром, і нещадно завертають. Єдиний лист манівцями потрапив до Відня, але Метерніх, не розкривши, пожбурив його на стіл переговорів. Навколо Наполеона порожніє, мов вітром розвіяло давніх друзів і приятелів: Бертьє, Бурієн, Мюрат, Ежен Богарне, Бернадот, Ожеро, Талейран або сидять і господарюють у маєтках, або ж у почті його ворогів. Даремно він намагається одурити себе та інших, наказуючи пишно прибрати будинок імператриці й римського короля, немов уранці вони повернуться до нього, бо насправді Марія Лyїза фліртує зі своїм чичисбеєм Найперґом, а його син під пильним наглядом імператора Франца грається в Шенбруні австрійськими олов’яними солдатиками. Навіть власна країна вже не визнає трибарвної корогви. На півдні й на заході повстання, селянам уже не під силу безкінечні рекрутські набори, і вони з батогами накидаються на жандармів, що знову хочуть запрягти до гармат їхніх коней. На вулицях розклеюють глузливі плакати, де Наполеоновим ім’ям декретовано: «Стаття 1. Щороку мені мають постачати триста тисяч забитих на війні. Стаття 2. Залежно від обставин це число зростатиме до трьох мільйонів. Стаття 3. Всі ці жертви висилати поштою на бойовисько». Безперечно, світ прагне миру, і розважливі люди вже готові по­слати під три чорти цього непроханого приходька, якщо він миру не забезпечить. І що за трагічна доля! — тепер, коли вояць­кий імператор уперше справді прагне спокою для себе і для світу за умови, що йому дадуть владарювати, світ уже не вірить йому. Браві городяни, потерпаючи за ренту, аж ніяк не поділяють захвату офіцерів з половинною платнею й професійних бойових півнів, тих, чий гешефт — війна, і тільки-но під тиском обставин Наполеон надав їм виборче право, вдарили йому просто в голову, обравши саме тих, кого він п’ятнадцять років затято переслідував і не давав їм на світ показатись, — революціонерів 1792 року Лафаєта й Ланжюне. Ніде жодного союзника, обмаль вірних прихильників у Франції, з якими справді можна було б порадитись у тісному гурті. Боязко й пригнічено блукає імператор по спорожнілому палацу. Його нерви і здатність зосереджуватись полишили його, ось він несамовито кричить, ось упадає в тупу летаргію. Часто він серед дня лягає спати, глибинна втома, не тіла, а душі, мов свинцевою довбнею, забиває його на цілі години. Іноді Карно застає його вдома, коли він зі слізьми на очах уклякло дивиться на портрет римського короля — свого сина; найближчі чують, як він нарікає, що його щаслива зоря покинула його. Якось там відчуває внутрішній магніт, що зеніт успіхів уже перейдено, тому ненастанно тремтить і бігає від полюса до полюса голочка Наполеонової волі. Знехотя, без справжньої надії, ладний замиритись абияк, Звиклий до перемог зрештою вирушає на війну. Та Ніке ніколи не ширяє над упокорено зігнутою головою.

Отже, 1815 року Наполеон, ставши на позичках долі нібито володарем і ніби імператором, був прибраний у шати лише примарної величі. Зате Фуше, і саме того року, був у розповні своєї могутності. Мов криця, гартований і разливий розум, завжди прикритий піхвами хитрощів, зуживається не так, як невпокійна й жеруща пристрасть. Саме в оті Сто днів відродження і падіння імперії Фуше показав себе досвідченішим, промітнішим, спритнішим і сміливішим, ніж будь-коли; не до Наполеона, а до нього як до рятівника з надією зверталися всі погляди. Всі партії — фантастичний феномен — більше вірили цьому імператорському міні­стру, ніж самому імператорові. Людовік XVIII, республіканці, роялісти, Лондон, Відень — усі вважали Фуше за єдиного, з ким справді можна вести переговори, а його рахівний і холодний розум давав більше сподівань виснаженому і спраглому за миром світові, ніж миготливий, униз і вгору шарпаний буремними вітрами ненадійний Наполеонів геній. Не визнаючи імператорського титулу за «генералом Бонапартом», усі вони вшановували довірою тільки Фуше. Ті самі кордони, на яких безжально хапали й кидали в буцегарні державних посланців імператорської Франції, немов чарівним ключем відкривалися для таємних вісників герцоґа Отрантського. Велінґтон, Метерніх, Талейран, орлеанці, цар і королі — всі охоче й украй люб’язно приймали його емісарів і, визнавши свою помилку, враз поціновували його як єдиного надійного гравця в політичній грі. Йому було досить кивнути пальцем — і ставало по волі його. Повстала Вандея, от-от мала спалахнути кривава війна, але Фуше висилає посланця і єдиною фразою вгамовує громадянську війну: «Навіщо, — зовсім щиросердо обчислює він, — ще й нині проливати французьку кров? Кілька місяців — й імператор або переможе, або програє; навіщо ще й битися за те, що вам, напевне, впаде в руки без усякої боротьби? Відкладіть зброю і чекайте!» І генерали-роялісти, переконані цим несентиментальним і тверезим поясненням, одразу уклали бажане замирення. І в країні, і за кордоном — усі негайно зверталися до Фуше, жодна парламентська ухвала не відбувалася без нього, — безвладно змушений дивитися Наполеон, як його слуга всюди, де лиш хоче, обрубує йому руки, спрямував проти нього вибори в країні, і прихильний до республіки парламент загородив шлях його деспотичній волі. Він марно намагається позбутися Фуше, доба самовладдя, коли можна було, мов негодящого слугу, відправити з кількома мільйонами на спочинок герцоґа Отрантського, вже минулася; сьогодні скорше міністр зіпхне імператора з трону, ніж імператор герцоґа Отрантського з посади міністра.

Ці тижні самовільної і все ж обміркованої, навсібічної, а проте ясної політики належать до найдовершеніших сто­рінок в історії світової дипломатії. Навіть особистий ворог — ідеалістично настроєний Ламартін