Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

обрати чесних суддів. А якщо і є там чесні люди, які прагнуть правди, так міська рада й зовсім не скличе квартальної сесії або повикреслює з списку тих, хто їй не бажаний, нібито є проти них якась підозра в злочині. Так і сидить собі чесна людина дома склавши руки, поки рада залагодить усі свої справи. Та хіба ж не знайдуть радці за горілку якогось п'янички, що казна-що їм за пляшку напише? А тут кожен папірець важить. А потім розглянуть справу та й перепрошують: «Ми, мовляв, по закону не могли вас на суд запросити, поки не з'ясовано справи». А ми живемо та й не знаємо, де і як витрачають наші гроші. А за яким правом, скажи, будь ласка? У нас, у Києві, вже понад сто років магдебургія [119]. Чому ж у законі пишеться, щоб майстрів і до лавницького суду обирали і до ради? А майстри там і близько не побували. Проте на роботу приходь, як посполитий. І дрова вози старості. І луки коси. І заарештованих пильнуй. Звідти й пішла між нами колотнеча, аж поки розгризлися геть-чисто.

— Як то — геть-чисто? Побилися, чи що?

— Та ні. Піддалися під замок. Тобто під замкову юрисдикцію [120]. Тепер усі цехи під замком. Не бажаємо мати справ із магістратом. Принаймні коли староста здирає з нас податки, так ніхто, крім нього, нас не чіпає. А перед тим дерли з нас і радці, і староста разом. І сплачували ми не тільки те, що з нас належить, але й те, що повинні були платити пани радці.

— Та невже ж староста кращий? Та як вам не соромно піддаватися під шляхту, під ворога, під католика, ляха! Дивно, що ви пішли на таке! — обурено вигукнув Сагайдачний.

— Е, синку! Чи не однаково людині, який ціпок її б'є, коли від нього синці на тілі?! Таж один ціпок легше витримати, ніж два.

— Що ж вони з вас правлять?

— Що? Платимо подимне, та верхівщину [121], та коляди [122] шість грошей, та два гроші сторожовщини [123], та за майстерню… Працюємо ще на замок, тобто на старосту і його челядь. Дістали собі зброю. В кожного рушниця тепер, та копа куль, та шабля за звичаєм. Вправляємось по-військовому та пожежі гасимо, як споконвіку було.

— І це, на вашу думку, краще?

— Авжеж. Воно, звісно, теж не мед, бо кожен ладен здерти зайве. Та ми, щоб не було сварки, приділили двох майстрів працювати на замок. А решту — зась! Не чіпайте. Ну, ще ралець [124] підносимо старості на великдень, на коляду та на іменини. Не підмастиш — не поїдеш, — по-філософському закінчив Хома і знову вкрився хмарою кучерявого диму.

Сагайдачний мовчав. Усе це було надто несподівано і зовсім не входило в його плани. Складна й важка річ об'єднати міщанство, коли ворожнеча пішла так далеко.

— Ну а як у вас із шляхтою? — спитав він по хвилі, зважуючи кожне цехмістрове слово, як відомості розвідувача перед боєм.

— Що шляхта! Від неї теж чимало прикрого. Почали пани заводити майстрів по фільварках. Нічого нам, мовляв, у тому місті не треба. Проживемо й без вас. Так… Вивчиш хлопчика, почне він добре робити, а пан його до себе й переманює. А сам не бажає продавати нам шкір або починає заламувати божевільну ціну. А прийде до тебе якийсь такий панок чоботи замовляти, так ти йому поший і добре, і дешево. А нема де шкіри взяти… А ще більше лихо в тому, що почали пани довозити взуття з Німеччини. Мало не вся шляхта в закордонному ходить. А нам — хоч загинь. Раніш перед рочками шиєш собі і, вдень і вночі, і на замовлення, і на продаж, і жодного чобота тобі не залишиться в майстерні. А тепер прийдуть рочки, наїде шляхта, як сарана, а робота так і лежить у тебе на полиці. Тільки борги та податки ростуть. У нас ще в Києві, дякувати господові, живемо потроху, бо далеко нам до Німеччини, а в Житомирі та у Львові — хоч здохни. Нема чого їсти. Розбігаються майстри, хто по фільварках, хто на Низ, а хто й козакувати по уходах в степу.

Багато ще міг би розповісти Хома, та прийшли перші майстри. Вони очам своїм не йняли віри, бачачи такого поважного гостя. Сагайдачний думав непомітно зникнути, щоб не заважати своєю присутністю, але Хома рішуче заперечив:

— Та щоб відпустити такого гостя перед вечерею? Та мої хлопці до смерті не забудуть, як ти був у нас на учті. Не пустимо. Невже ти нас так образиш?

Карл Шнейдер, що частував шевців з нагоди свого вступу до цеху, вклонився і, червоніючи, запрошував гeтьмана:

— О, це такий гонор!.. Сам гер гетьман буде на мій ушта… Я такий з цього щасливий… Я стільки чув за пана гетьмана. Пан гетьман є великий ритер і хельд [125], як наш Зігфрід [126]. О, це мені велика честь…

І, повагавшись хвилину, Сагайдачний залишився. Почалася вечеря. Меду було стільки, що хоч купайся, як влучно зауважив Хома. Печене й варене м'ясо, вареники, риба, ковбаси не переводились на столі, і, хоч як наполягали на них майстри з підмайстрами, — здавалося, що нічого не зменшується. Але не те вразило Сагайдачного. Вразило, що навіть під чаркою майстри поводилися пристойно і стримано.

Повечерявши, майстри вийшли в садок прохолонути.

Тіні подовшали, гостріше запахли зарічні луки.

Майстри почали хвалитися своєю силою: один зав'язував узлом і розв'язував залізну коцюбу, другий скручував у дудочку срібний німецький талер. Інші боролися, важко сопучи і глибоко занурюючи підбори в пісок.

— Ану ти, бісова дитино! Покажи, чи не забув ти, як. б'ються на шаблях? — крикнув Сагайдачному Хома. — Він у мене, панове, на Низу в молодиках був, — пояснював він майстрам, що вже разів із сто чули про це від цехмістра. — Мо, булава відібрала в нього силу?

— Спробуємо, батьку, — всміхнувся в бороду Сагайдачний.

— Прісю! Дай шаблю, ту, що висить біля ікон, — гукнув у віконце цехмістер.

Сагайдачний і собі добув із піхов шаблю з золотим різьбленням турецької роботи.

— Ото шабля! — ахнули майстри, що до цієї хвилини не звертали на неї уваги.

— Це шабля Аліба-баші [127], - пояснив Сагайдачний. — Справжнє дамасське лезо.

Цехмістрова шабля була простіша, але теж доброї роботи. Після кількох випадів, що захопили знавців, Сагайдачний плигнув убік.

— Годі, батьку! Ми з тобою під чаркою. Негоже нам