Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

обурився: «Ні, батьку, годі! Не хочу шевцювати у війську. Краще іноді й голодуватиму, але гнути спину над чобітьми не буду». І Хома його не силував. Сам він прожив на Січі ще років із п'ять-шість і після кількох походів надумав одружитися. Впала йому в око чорнява киянка Агата. Одружившись, він перебрався до Києва й завів майстерню. А в Києві цехи саме тільки вбивалися в силу і потрапити новакові в майстри було дуже легко. Одвідуючи Київ, Сагайдачний щоразу приходив до Хоми, який від щирого серця радів «бісовій дитині», як прозивав він із жартівливою ласкою свого колишнього вихованця, пишаючись його славою, ніби Сагайдачний був йому рідний син.

— Сідай! Поговоримо. В хаті баби зняли гармидер. Та й душно. А ти, доню, натруси нам груш.

Дівча слухняно видерлося на дерево, трусонуло одну гілку, другу, і злива стиглих соковитих груш посипалась на. співбесідників.

— Годі, бісова дитино, а то пану гетьманові груші ніс розіб'ють! — крикнув Хома. — Збирай їх у полумисок.

Дівча спритно зслизнуло з гілки і залізло в бузняк. Набравши повний фартух, воно висипало груші. в миску й притулилося до батька, цікаво розглядаючи гостя.

— Ну, чого витріщила очі? Геть до матері допомагати. Привчайся до цехових звичаїв, — легенько ляснув її батько.

І, коли дівча зникло, додав:

— Сьогодні в нас свято. Приймаємо до цеху нового майстра. Він німець, одружився з майстровою вдовою і влаштовує з цієї нагоди учту, тобто частує цех, а що в нього хата замала, то справляємо цю учту тут.

— Ну, то я піду. Краще нам завтра поговорити або позавтра, — похопився Сагайдачний.

— Куди?! Чого?! Сиди! Та хіба знайдеться серед нас така падлюка, щоб не зрадіти такому гостеві?! А частування й горілки на всіх вистачить. Ти ж мені замість сина. Та щоб я тебе відпустив!

Кажучи це, Хома притиснув гостеве коліно, ніби збираючись затримати його силоміць…

— Ну, розкажи, як ви там турків били?

Сагайдачний коротко розповів про похід. Та й цехмістрові не треба було багато: з півслова розумів він, у чому річ, і тільки де-не-де уривчасто питав:

— Скільки чайок?

Або:

— Скільки сандалів? [108] А гаківниці були?

Що далі розповідав Сагайдачний, то задоволеніше крехкав Хома, пускаючи крізь вуса густі хмари диму.

— Он ти як! Ах ти ж бісова дитина! — похвально приказував він.

— Ну а як ви живете? — спитав Сагайдачний, нашвидку закінчивши свою розповідь.

— Що в нас, кажеш? Сваримося! — відповів Хома, пускаючи клубок диму.

— З ким?

— Та… з усіма потроху. З патриціями [109], з магістратом [110], з юридиками, з біскупичами і між собою… А найбільше панами та радцями.

— Оце недобре, що й між собою, — похитав головою Сагайдачний. — Сварки відбирають силу, а старостам та воєводам це на руку.

— Атож! Втлумач це нашому братові! Далі свого носа не бачать, а пани з того тішаться.

Не сподобалося це Сагайдачному.

— Через що ж у вас сварки? — допитувався він.

— Насамперед ворогуємо ми з магістратом, — методично почав Хома, вибивши люльку об край лави і знов набиваючи її. — Засіли там наші багатирі, за патриціїв себе мають і кирпу гнуть гірше від шляхти. Для них нема ані закону, ані совісті. Міщани для магістрату, — що ті хлопи для магната. Панують у ньому дванадцятеро довічно обраних радців і викохуються на наших сльозах. А сяк помре хтось із магістратських — вмить збираються наші пани і замість того щоб обрати громадою чесну людину, — пошушукаються проміж себе і закликають, як це по-латинському зветься?

— Реr cooptationem[111],— підказав Сагайдачний.

— Ото-то! Обирають того, хто за це більш сплатить, тобто такого ж здирця, як і померлий. Отак і панує над нами цей гурт, гірший від орендарів та панів. По закону й совісті всі міщани мусять сплачувати податки й нести тягар, а вони, падлюки, ані денара [112] не дають. Ну, звільни ту хату, де сам живеш, від податку. Так ні: в кожного радця по десять будинків. Здають вони їх під крамниці та під пожильців, гребуть гроші, а за подимне [113], або сош [114], або інші податки і не згадують. Це, мовляв, не наша справа. Знов же й міські землі, - казав далі Хома, викрешуючи вогонь з такою люттю, ніби в кремені сидів сам магістрат. — Дай і міщанам клаптик земельки під городи або сіножать. А вони, чорти, дулю нам замість земельки. Все загарбали: і землю, і міських селян, тобто наших підданців.

— Ну, ти вже переборщуєш, — усміхнувся Сагайдачний. — За керування міськими справами належить земля. Недурно звуть ці землі магістратським хуторами.

— А хіба я кажу, що не належить? — зиркнув на нього Хома. — Ти, синку, послухай, що я кажу, а потім сперечайся. Ну, візьми під магістрат шістдесят, ну, хай сто волоків, але не захоплюй усього, щоб людям не було де огірків посадити чи конопельки. А втім, вони забувають, як околишнє панство захоплює міські лани. Не висудять їх, чорти, бо панство їм хабарами пельки позатикало. А як до податків чи то до старостинських данин дійде, — вони так роблять розруб [115], що все сплачуємо ми, цехові, та бідніші міщани, а пани радці навіть не знають, як гаманець із кишені витягти на такий випадок. А фортецю хто поновлює? Ми! А шляхи хто лагодить? Знов-таки ми! А мости? А греблі хто гатить? Становлять жолнерів по садибах на стацію. Так садиби панів радців звільнено від стації, а нам всадять такого харцизяку, що ти йому й грубу пали своїм коштом, і годуй його. Сидить він, як воша, в тебе на потилиці, пиячить і, гляди, то курку твою зловить та на базарі продасть, то на городі капусту позрізує або яблуні пообтрушує. А ти мовчи та зайвого йому не бовкни, бо до замка тебе потягнуть.

— А хто за це винний? — знизав плечима Сагайдачний. — Не будьте отарою, щоб із вас вовну стригли. Скажіться!

У Причепи навіть люлька випала з рота.

— Скаржитися?.. Кому?! Де?! Та ти, синку, з хмари звалився чи що? Де в нас суд, де закони?

— А лавники? [116] А гмінна ізба? [117] — і собі здивувався гетьман.

— А ти коли-небудь був у лавницькому суді?! Бачив його на власні очі? Ні? Ну, так мовчи і слухай мене, як колись на Січі, коли ти в мене молодикував [118], бо в цих справах ти ще немовля. Та що та гмінна ізба вдіє, коли пани радці й тут не допускають міщанство