Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Злякався, бісова дитино! — жартівливо крикнув Хома. — Ну, й чорт з тобою! Бачу, що не забув ти козацької науки.

І теж застромив шаблю в піхви.

Тим часом Причепиха помила посуд і знов покликала майстрів до хати. Майстри поділилися на кілька гуртків, сьорбаючи мед і заїдаючи стиглими вишнями та грушами. Хмари тютюнового диму клубочилися під стелею. Сагайдачний уважно прислухався до розмов, переходячи від гуртка до гуртка. Опинившись серед старіших статечних майстрів, він спробував намацати з ними грунт.

— От що, панове, — почав він, сідаючи серед них. — Говорили ми сьогодні з Причепою про ваші порядки, і спала мені на думку цікава річ. Знаю я, що піддалися ви під замок, але кожен із тутешніх цехів залишається сам собою. Не налагодили ви оборони своїх спільних справ та інтересу, а це було б вам дуже корисно й потрібно.

— Як це? — не зрозумів Хома. — Якого нам ще біса треба?

— А такого. Ось ви скаржитесь, нібито шляхта заламує казна-яку ціну на шкіру. А без шкір вам не прожити. Проте вона потрібна й іншим цехам.

— А звісно: і кульбачникам, і лимарям, і кожум'якам.

— Атож. А коли було б у вас товариство, чи то братство цехів, — однаково як його звати, — змовилися б усі цехмістри або зійшлися б на спільну сходку й ухвалили б одну ціну. Покрутилися б шляхтичі: нема покупців. До кого не вдайся, усі дають одну ціну. Почекали б вони трохи, почухали б потилиці та й віддали б вам шкіри дешевше. І пішли б до чортів усі такси й постанови.

Майстри зацікавлено перезирнулися.

— Воно й справді… Але ж кожен ладен купити дешевше… Ї взагалі…

— Що «взагалі»! — всміхнувся Сагайдачний. — Були часи, коли кожен із вас думав, що й цех йому не потрібний. І кожен мріяв узяти дорожче і більш заробити, а як притиснуло життя і побачили люди, що одному не прожити, — пішли всі в цех. Ну а я гадаю, що треба об'єднати й цехи в якесь товариство, чи то братство цехів, щоб допомагати один одному в спільних справах.

Майстри мовчали.

— Хто ж його зна… — почухав потилицю Хома. — Тільки ж чи варт воно? Хіба їх так багато, тих спільних справ?

— Знайдуться, — всміхнувся Сагайдачний і, загинаючи один по одному пальці, почав підраховувати. — По-перше, купити матеріал. Ви бачили, що шкіри треба кільком цехам. Дерево — теж. Хутра, шовки, навіть глина — бо треба її і цеглярам, і гончарам. Це — oднe. По-друге, коли на вас накладуть будь-який податок, ви самі повинні зробити розруб між майстрами — по-справедливому.

— «Ведлуг прожитку і спроможності», — вкинув один із майстрів, пригадавши офіціальну формулу.

— Але, крім розрубу й купівлі матеріалів, є чимало випадків, коли братство врятувало б вас від усяких прикростей. От, наприклад, скаржився мені пан Причепа на те, що поганий у вас суд і ніхто з міщан не знає закону. Слушно, панове. Якщо були б ви письменні й знали закони, ніякі лавники й радці нe могли б вас покарати без права і противно праву або правити з вас зайві податки. Отже, треба вам школи, науку, друкарні. А хто, крім братства, дасть вам таке? Я вже радився з архімандритом Плетенецьким. Ми купуємо друкарню небіжчика Балабана. Днями привезуть її до Києва, і тоді будуть у нас свої книжки. Видрукуємо тоді і закони, щоб кожен міг їх прочитати і боронитися на суді за статутом, а не благати милості та правосуду. Чому шляхта завжди виграє свої позови? Та тільки тому, що вона на крючкодерстві собаку з'їла. Навіть жінки знають, які справи підлягають гродському, а які земському судові. А коли ще ваші діти добре вивчаться читати й писати, ніхто не насмілиться правити з вас зайвого шеляга.

— Ой, і засмолили б ми тоді радцям! — соковито цмокнув губами Хома.

— Залили б сала за шкіру!

— І прокураторів не довелося б кликати.

Але старі майстри недовірливо хитали головами.

— А чи пристануть до цього інші цехи?

— Чому ні? Це кожному можна втлумачити. Хто собі ворог?

— Атож. Бо тепер доводиться нам увесь тягар на себе брати.

— Ну, звичайно, — погодився Сагайдачний. — А крім того, я певний, що вам доводиться платити не тільки на свою церкву, але й на костьол. Тобто з вас, як із вола, дві шкури деруть.

— Не знаю, як по інших цехах, але ми не платимо, бо нема серед нас католиків, — зауважив Хома.

— Дозвольте, пане гетьмане, вам пояснити, — втрутився старий майстер з іконописним худорлявим обличчям. — У мене є брати і в кушнірському, і в кравецькому цехах, і я добре знаю, як воно там. Біскуп увесь час вимагає по каменю воску від кожного майстра. Серед кравців є багато католиків. Так спочатку кожен платив на свою церкву, а потім католики почали вимагати, щоб і наші платили костьолові. Наші довго не згоджувалися, але, коли обрали цехмістра-католика, він вмить домігся свого. Прогавили наші, що й казати… А тепер уже нічого не вдієш бо до цеху почали приймати самих ляхів, ї тепер їх стало більше як половина.

— Так це ж не тільки в кравців, — підхопив Хома. — У шмуклерів те ж саме. Там і наші, і євреї, і татари платять біскупові, хоч у цеху двадцять три майстри і тільки п'ятеро ляхів.

— Ну, це ще пусте, — всміхнувся Сагайдачний. — Камінь воску — не розор. Але за кілька років буде гірше. Був я недавно у Львові, і багато там бачив і чув такого, що й не повірив би, коли б мені хтось розповів.

— А що саме? — зацікавилися майстри.

— А таке… Не вистачає там на всіх роботи, бо майстрів більше, ніж покупців, ось і почали переслідувати наших, щоб вони не відбивали хліба в ляхів. Заборонено православним і ремісникувати, і торгувати. Якщо вийде якийсь швець на ярмарок із чобітьми, відбирають у нього і крам, і скриньку. Грабують наших крамарів, розбивають їх ятки й крамниці, а тепер нове лихо: заборонив магістрат православним мати будинки і навіть жити у Львові. Або переходь до католицтва чи до унії, або тікай світ за очі, бо однаково сплюндрують. Дехто й переходить, а більшість гине. Стогнуть вони від податків, і кожен знущається і за собаку має. Студенти єзуїтського колегіуму грабують євреїв і православних, а патери єзуїти благословляють їх грабунки, зроблені во славу господа бога. Женуть наших дітей з усіх шкіл, кажуть, що не треба хлопам письменності, а головне, так обставляють життя, що кожної хвилини чекаєш нових образ, знущань і навіть