Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

розбійницьких нападів. Ось послухайте, що пишуть королеві наші нещасні львівські брати.

Сагайдачний розстебнув жупан і витягнув з внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, списаний закрутистим скорописом.

— Це петиція Зигмундові від львівського міщанства і ремісників, — пояснив він. — Довелося їм скласти останні шеляги й надіслати до Варшави ходаків, давши їм кілька тисяч злотих на хабарі двірським. Беруть там усі. Та біда, що брати — беруть, а справи рухаються надто помалу. Ось слухайте.

Майстри оточили гетьмана щільним колом. Навіть молодь, що сміялася в куточку, пошепки розповідаючи один одному щось цікаве, облишила жартувати, і приєдналася до старих поважних майстрів, і в глибокій мовчанці прослухала петицію до кінця.

— «Чотири народи[128], - почав Сагайдачний, — оселилися з давніх-давен у мурах львівських і мають у ньому своє житло, і храми свої, і за своїми звичаями правлять у них службу божу. Найстаріший, споконвічний народ у Львові є руський, потім з'явився польський, а пізніш — вірменський та єврейський. Польський і руський народи єдиного суть права і онерів [129]. Вірмени мають інший закон, і навіть євреям приділено свій окремий ряд на ринку і свій окремий єврейський суд.

Але ось з недавнього часу ми, народ руський, потрапили під ярмо, тяжче від неволі єгипетської. Польський народ без вогню і меча винищує нас з нащадками нашими, забороняючи тут жити, мати майно, працювати або ремісникувати, позбавляючи нас всіляких засобів, якими може прожити людина. Не вільно русинові жити на природженій, споконвічній землі своїй, у руському місті, Львові.

Але, між іншим, маємо ми екземплюм [130], як, за наказом вашої королівської ясноосвєнцоності, бували в коронному війську гетьмани, полковники, ротмістри, сотники, десятники et cetera нашої віри, які, стоячи пліч-о-пліч з народом польським, вірно і мужньо громили ворогів коронних, а також вашої королівської мосці. А нині цехмістри і магістрат львівський себе вважають чимось вищим за військо вашої королівської ясноосвєнцоності, і нас у цехах ані терпіти, ані бачити не бажають. Знаємо ми, що крулевство Польське є рай для різноманітних народів, серед котрих і сини народу руського з честю носять високий стан сенаторський, каштелянський та інші найвищі гідності крулевства. А панове райці, магістрат та цехмістри львівські народу руського поруч з собою мати не бажають і винищують нас із потомством впень.

Найясніший, милостивий наш королю! Коли б були ми не люди, а німа худобина, вівці безголосі, то й тоді мусили б ми возопити: «Оборонь нас, пастирю добрий, не дай нас із дітьми на загибель. Дай нам — хоч яке б воно було — пасовисько і бери з нас данину, тобто вовну, молоко і нас самих у міру потреби, бо єсьми ми добро твоє і Речі Посполитої. Благаємо справедливості святої і порятунку, аби ми до рівних вольностей із народом польським, як то споконвіку було, знов допущені були».

Сагайдачний замовк. І хоча петицію було написано важкою, заплутаною мовою канцелярських паперів, вона справила глибоке враження.

— Ах, падлюки! — покрутив головою Хома і спересердя плюнув.

— Отакої… - відгукнулися голоси.

— Тобто живу людину ховають до смертного часу.

— І домовину забивають цвяхами.

— Так як же вони таке допускають? Тра б їх спалити разом з усім їх кодлом! — скочив Грицько, молодший майстер-козак.

Обличчя його палало обуренням. Рука мацала пояс, ніби на ньому висіла шабля.

— Спробували б вони завести в Києві такий лад! Тами б їх…

— Червоного півня пустили б!

— На тополях повісили б!

— У Дніпро кинули б рибу годувати!

Сагайдачний захоплено стежив, як зростає їх обурення. З такими людьми можна кашу варити.

— А чи знаєте-ви, панове, — підсипав він жару, — що сто років тому так само казали і львівці. Тоді й треба було єднатися, а потім скрутили їх магістрат та пани і заткнули їм роти брудною ганчіркою. Схаменулися львівці, утворили братство, але й братство мало їм у чому допомогло, бо міцніші пішли зі Львова світ за очі, і залишилася там така жменька, що про боротьбу годі й думати. Бачу я, що пізно колодязь копати, коли хата горить. Треба завчасно готувати воду, діжки та драбини. Тому я і приїхав до Києва, бо років за двадцять тут теж не буде життя. Якщо не нам, так ось таким, — показав він на маленьку Прісю, що кліпала очима на колінах одного з майстрів, — доведеться підкоритися під панське ярмо, бо Дике Поле тоді заселиться геть-чисто все, і не буде ані клаптика вільної землі. Та й які з цехових орачі!

— Ось що, синку, — урвав його Хома. — Вірно ти кажеш, та не в слушний час. У всіх нас бісова горілка в голові гопака танцює і хата крутиться в очах, як метелиця. Зберемо ми днями сходку та й обміркуємо все на тверезу голову. А поки що чac спати і нам, і нашим діткам. Сагайдачний усміхнувся наївній щирості свого колишнього батька і спокійно відповів:

— Добре. Тільки визначте день і час і дозвольте відвідати вашу сходку, коли це не заборонено статутом.

— Та що він верзе, бісова дитина?! — добродушна обурився Хома. — Хіба для таких, як ти, статути пишуть!

— Авжеж! — загули майстри. — Приходь, батьку. Тобі ж уклонимося.

І гуртом пішли проводити свого почесного гостя.

Путь у неволю

Татари наближалися до Перекопа. Степ був сухий, солонцюватий. Замість високої трави по пояс, сірий полин, будяки й шпички та де-не-де сухий ковиль вкривав потріскану землю. Від зорі до зорі висіло над степом пекуче тьмяне сонце. Вмить випивало воно нічну росу, і не було де сховатися від нещадної спеки. Пересихали губи, плуталися думки, текли в якомусь червоному тумані. Притихли й татари і довше й частіше зупинялися на перепочинок. Бранці зовсім знесиліли. Тільки старшина та шляхта, що їхали верхи, почували себе трохи краще. Люди ледве пленталися. Дехто падав і не міг підвестися навіть тоді, коли батоги людоловів з сириці роздирали спину кривавими смугами.

Іноді траплявся в степу колодязь. Татари перші, як хазяї, удовольняли свою спрагу і, вишкіривши рідкі зуби, дивилися, як змучені спрагою люди вичерпували його до останньої краплі.

Після кожного привалу і переходу залишалися в степу або мерці, або конанці, над якими з жадібним клекотом кружляло вороння.

Кілька разів валилася й Горпина. Три дні тому на постоянці потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога її розпухла, і на стопі наливався кров'ю і гноєм величезний карбункул. Вчора вона ледве дошкутильгала до ночівлі і, впавши додолу, лежала як мертва. Вранці Настя посадила її на свого коня, а сама