Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

хотіла йти пішки. Сафар це помітив і замахнувся на неї батогом, а Горпину наказав стягнути з коня і прив'язати до жердини.

Тоді Настя забула все: як дика кицька, кинулася вона на Сафара, схопила його за комір халата і струснула з несподіваною для жінки силою, кидаючи йому в очі зливу прокльонів. Вона не пам'ятала себе. Лайка злітала з її запеклих вуст. Розкуйовджене волосся розвіялося по вітру, запалені очі кидали блискавки.

І Сафар мимоволі вiдcтyпив. Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми. Шепочучи закляття, випустив він батіг і злякано замахав на неї руками. А Настя владна наказала йому посадити Горпину на коня. Він скорився, як побитий собака, і навіть дав їй другого коня.

Справді Настя була страховинна. Дикою гіпнотичною силою віяла від цієї дівчини, змученої дорогою і всім пережитим. Але ніщо не зламало її волі. Мовчки дивилися на неї татари і не одразу очуняли, коли пролунав сигнальний свист.

І знов поплив повз загони випалений степ, без тіні, без кущика, сивий ковиль і руді трави.

— Пити!.. Пити!.. — стогнали пересохлі губи.

Кров важко стукала в скронях, Краплі поту текли по засмаглих обличчях і змішувалися з пилом і брудом.

На другий день вітер почав доносити пах йоду і солі. Це дихали води Сиваша. А на півдні залягла на обрії легка імлиста смуга хмар.

— Чатир-Даг[131], - вказав на хмари Лутоха. — Тепер вже близько.

— Що таке? — схилилася до нього Настя.

— Чатир-Даг, кажу, рибонько. Це не хмари, а гори, а там, ліворуч, буде Каффа [132].

З страхом, недовір'ям і цікавістю дивилися невільники на хмаристий кряж. Невже це дійсно гори, такі легкі й прозорі? Але хмари не змінювалися, наче були намальовані на обрії аквареллю. Ніжною, хвилястою смугою замикали вони південний обрій, і підніжжя їх тануло в бузковій імлі.

О третій годині наблизилися бранці до Перекопа.

Це було невеличке селище там, де шию півострова перерізали глибокий рів та земляний вал від Сиваша до Чорного моря. Біля Перекопа були ворота — єдиний вихід із Криму, де збирали мито на ханську користь і де кожен, хто віз із собою ясир, сплачував податок від невільницької голови і від кожного тороку здобичі.

Цього разу невільників було стільки, що старий єврей-митар тільки здивовано хитав головою. Не перелічити було цих безмежних отар бранців на продаж. Щороку проходили повз нього десятки тисяч рабів, але цього разу це було щось неймовірне. Гроші сипалися зливою, карлючкуватий палець митаря ледве встигав перелічувати шістки, що йшли повз нього.

І, хитаючи головою, спитав він одного з прибічників Ширинського бея:

— Невже ще є на Україні люди?

— Залишилося, старий, на насіння, — хвалькувато вищирив зуби ага. — На той рік приженемо стільки ж.

І, пустивши чвалом коня, зник у хмарах сірої куряви.

А єврей знов почав рахувати невільників. І знов посипалися в кошіль турецькі гасене, польські злоти, срібні татарські аспри, італійські та угорські флорини й дукати… Наповнювався один кошіль, його зав'язували і ставили на його місце інший. А невільникам не було кінця-краю. Хмари куряви клубочилися над степом: вставала туманом розмолота ногами земля. Сонце хилилося до заходу, рожевіло… Синіми стовпами тяглися надвечірні тіні поперек дороги.

А невільники все йшли і йшли…

За Перекопом місцевість стала мінятися. В степу де-не-де засиніли озера. Одні з них були гірко-солоні, з цілющими грязями, інші прісноводні. Навколо них зазеленіли очерети і ріденький чагарник. По неглибоких степових балках замайоріли перші невеличкі аули з рудими дахівковими покрівлями. Білі саклі з легкими хиткими галерейками ліпилися по схилах балки над пересохлим ложем струмочка, і це ложе правило за вулицю, але після дощів раптом перетворювалося на бурхливий гірський потік.

За саклями кучерявилися сади, повні яблук, слив, ожини, кизилу. А далі — майоріли ліси, за якими ген-ген далеко на обрії ледве позначалися гори, поки що прозоро-легкі і ледве помітні, як смуга хмаринок.

Але аули були порожні, як селище мертвих.

— Де ж татари? — дивувалися бранці.

А ті, що колись були в неволі або чумакували в цих місцях, охоче пояснювали:

— Влітку татари завжди кидають свої селища: чабани пасуть отари на Яйлі, а решта живе по садах, виноградниках та городах, залишивши дома когось із старих.

Ритмічним несвідомим кроком посувалися бранці далі. Аул залишався позаду, і знову простягається навколо степ з рідкими кущами шипшини, держи-дерева і тамариску.

Далі місцевість стала хвилястою, наче з-під землі випинали горбасті спини передісторичних велетенських ящерів з рідкою шпичастою вовною кущів на хребті. А гори темнішали, втрачали свою примарну легкість і тепер вже не нагадували хмаринок.

На третій день загони поділилися. Ханський ясир пішов до Бахчисарая, маленький загін — до Гезлева, а головна маса невільників попрямувала до Каффи.

Річки за літо так попересихали, що бранці переходили через них, не замочивши ступні. Проте частіше зустрічались ліси і пишні гаї горіхів, кизилу і тамариску, сповитих пишним клематисом [133] в клоччі білясто-сірого пуху. Ящірки перелякано кидалися з-під ніг і гинули під кінськими копитами. Одні були зелені, як малахіт, інші — як бронза. Зникали тополі, що так болісно нагадували бранцям рідні села і хутори. Замість них стрункими обелісками здіймалися в небо чорно-зелені кипариси: і здавалося, що їх легкі силуети підказали мусульманським зодчим контури мінаретів.

Частіше зустрічалися аули. Тепер вони вже не вражали мовчазною порожнечею. Навколо них здіймалися пишні сади й виноградники, плантації кафана й дюбеку — найкращих кримських. тютюнів. По шляхах рипіли вози і мажари, дріботіли маленькі вухасті ослики з величезними кошами городини, запашних динь і малахітово-зелених кавунів. В аулах чути було сміх, пісні, музику. Білобороді діди сиділи на галерейках маленьких кав'ярень, смоктали своє наргіле і зацікавлено дивилися на незліченні юрби невільників, що струміли повз них неосяжним потоком. Життя буяло навколо них, як щодня. Шевці шили просто неба чепурні жіночі папучі і мешти, крамарі торгували, ковалі кували лемеші і різний нескладний сільськогосподарський реманент.

Та все це було зовсім іншим, не таким, як на батьківщині, але й не таким, як у ногайському степу. Та й зовні кримські татари не були схожі на вилицюватих людоловів: вони скоріш нагадували греків та італійців, і це було цілком природно і зрозуміло, тому що Крим кілька сторіч належав генуезцям, які залюбки одружувалися з татарками, а також широко вживали феодальне право «першої ночі», та й у татарських гаремах було чимало жінок різного роду і племені, і від цього зміщення тип південних татар разюче змінився і вражав гордовитою красою і