Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Тарас акуратненько підштовхнув пальцем ще три камінчики й зупинив їх поряд із першим. Вони були як брати! Навіть криві борозенки, видимі крізь лупу, на всіх цих каменях чимось були схожі. Немов кулі, випущені з одного пістолета. Але ж «пістолети» у більшості випадків були різні!

Тарас замислився. Потім звернув увагу на камінчик, який відрізнявся кольором, – був він світліший за інших, майже білий. Жаль, що стерлося з пам'яті обличчя цього клієнта, поляка з Ґданська. Невиразним було те обличчя, сіруватим. А ось камінь «зніс» він незвичайний, наче був внутрішнім альбіносом. І лінії на світлому камені відрізнялися від ліній на сірих. «Може, інопланетянин?» – подумав Тарас і посміхнувся.

Дивно, але розгляд колекції каменів заспокоював Тараса, приводив його душу до стану ідеальної рівноваги та гармонії. До того ж щоразу виникало в ньому відчуття «глибокого задоволення» від усвідомлення, що робить він, між іншим, добро, позбавляючи чоловіків од болю та мук. А вони, клієнти, давали йому можливість жити. Не багато, але і не бідно. Запити у нього були невеликі, немов спеціально підформатовані під прибутки. Щоправда, останнім часом мріялося йому піти з Даркою до ресторану, але її робота поки що не дозволяла цій мрії здійснитися. Зате до кав'ярні вони ходили вже кілька разів. На кав'ярню в нього завжди гроші є, навіть якщо цілий тиждень перед цим не було клієнтів.

Близько десятої вечора Тарас акуратно зібрав камінчики у пластиковий тубус із-під пігулок. Закрив. Згадав, що цього разу він їх не порахував. Зазвичай перерахунок камінчиків приносив йому деяке задоволення, але тепер майбутня зустріч із фахівцем з вібрацій знову перескочила з «бічної» пам'яті в основну і трохи збила його думки. Втім, востаннє він перераховував камінчики всього лише три-чотири дні тому, й тоді їх було сімдесят сім. Клієнтів останніми днями не було, отже, число камінчиків зменшитись або збільшитись не могло.

Близько опівночі Тарас затурбувався. Почав роздумувати: йти йому пішки до лабораторії чи під'їхати машиною? Машину він зазвичай без необхідності не чіпав, залишав у дворі. Але йти самому пішки, зважаючи на останні нічні події, було просто страшнувато. Хоча ніби й недалеко!

Уже вийшовши з квартири, Тарас, переступаючи через п'яту сходинку, автоматично згадав про сусіда. З двору подивився на його вікна і, на свою радість, побачив у них світло. Єжи не спав!

Тарас повернувся до парадного, подзвонив сусідові у двері.

– Є справа, – по-змовницькому напівпошепки повідомив Тарас Єжи; той стояв у спортивних штанях і майці.

– Яка справа? – Єжи втупився в опівнічника.

– Я записався на прийом до лабораторії паранормальних явищ, на першу годину ночі…

Очі Єжи округлились, а на губах намалювалася поблажливість.

– Це там, де ворожать? – запитав Єжи після багатозначної паузи.

– Це вдень там ворожать, а серйозні консультації дають тільки вночі! Там чолов’яга є, Симон Федорович, фахівець із паранормальних вібрацій, доктор наук… Він, до речі, жінок не приймає. Тільки чоловіків… Підемо?

Єжи роздумував, жував тонкі губи.

– Це ж одягнутися треба пристойніше, – нарешті мовив він і оглянув Тараса з ніг до голови.

– Ну, бажано, – кивнув Тарас. – Справа-бо серйозна… Я їм про чайок розповів!..

– Ну, почекай. – Єжи зачинив двері, навіть не запропонувавши сусідові почекати в коридорі.

Тарас вийшов, оглядівся, прислухався. Згода Єжи скласти йому компанію звільнила від занепокоєння. Тепер можна було налаштуватися на серйозну розмову. Хоча звідки Тарасові знати, що скаже на це все доктор наук Симон Федорович… І чому він не Семен, а Симон?

Тарас вирішив поки що не думати про цього фахівця з вібрацій із повагою. Хтозна! Раптом теж виявиться дурисвітом, а перелаштовуватися в розмові з пошани на сарказм буде важкувато.

Двері парадного відчинились, і на темний двір вийшов Єжи Астровський у випрасуваних брюках, сорочці з краваткою та в піджаку. В руці – парасолька та старомодний шкіряний портфель, на вигляд – порожній і легкий.

На Пекарській було світліше, ніж у дворі. Багато вікон будинків ще світилися. Проїздили повз них машини, розштовхуючи нічне непрозоре повітря світлом своїх фар.

– Ти рибок годував? – запитав Єжи на ходу.

– Так, – збрехав Тарас і відразу вирішив, що погодує їх, тільки-но повернеться додому.

– Я вже сімнадцятьох безхатьків і незаможних підстриг. – Єжи легко поміняв тему розмови. – Ти Оксані скажи! У мене й список є, можу їй передати.

– Із адресами та номерами мобільників бомжів? – пожартував Тарас.

– Вони, до речі, нормальні люди. – У голосі Єжи дзвякнув метал невдоволення. – І в деяких є адреси… Ти, до речі, вікна утеплював?

– Іще ні, – здивувався запитанню Тарас. – До снігу ще місяця півтора!

– А вони вже свої підвали втеплюють! – повчально мовив Єжи.

Вікна лабораторії паранормальних явищ не світились. Усе перехрестя та маленький скверик навпроти були занурені в неглибоку міську темряву.

– Зачинено! – прошепотів Єжи.

Тарас знизав плечима.

Вони підійшли до вхідних дверей. Тарас натиснув кнопку дзвінка на переговорному пристрої.

– До кого? – тут же скрипнув із пристрою чоловічий голос.

– На першу годину ночі до Симона Федоровича, – відчеканив Тарас.

Клацання замкового механізму підказало, що двері відчинилися.

Світло, що видалося надмірно яскравим, ударило Тараса й Єжи по очах, тільки-но вони зайшли до приміщення.

– Сюди проходьте! – долинув чоловічий голос звідкись праворуч.

Очі в Тараса засльозилися. Він піднявся по трьох сходинках – і раптом яскраве світло немов відрізало. Тепер в очах потемніло.

– Куди «сюди»? – запитав він уголос роздратовано.

– Заплющте очі на хвилинку і не розплющуйте! – порадив той самий голос. – Подихайте рівно! І ви теж, пане з портфелем!

Тарас стояв із заплющеними очима й напружував слух, намагаючись уловити хоч якісь звуки. Але стерильна, абсорбуюча тиша поглинала навіть власне дихання Тараса.

– Можете розплющити очі! – Чоловічий голос здався Тарасу в цей момент привітнішим.

Він розплющив очі й побачив перед собою чоловіка років п'ятдесяти, лисуватого, в білому костюмі й білих лакованих туфлях. Обтислий голубуватий гольф чітко повторював лінії підкачаної грудної клітки. Комір гольфа, піднятий під саме підборіддя і загорнутий там акуратною манжетою, повністю ховав шию.

– Симон Федорович, – відрекомендувався чоловік, потискуючи руку Тарасу, а потім і Єжи Астровському. – Проходьте! – Він широким жестом хазяїна направив їх до свого робочого столу, вже знаного Тарасові з колишнього візиту до лабораторії.

У приміщенні було дещо похмуро. Ліворуч біля вікна стояв стіл зі скатертиною, за яким приймала клієнтів знайома Оксани. А на столі фахівця з вібрацій в яскраво-жовтому конусі світла від увімкненої настільної лампи-трансформера лежала розкрита книга.

Тарас усміхнувся, згадавши, як уявляв собі світло від цієї лампи.

Симон Федорович усівся на своє місце, почекав, поки гості влаштовувалися на