Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Алік знову замислився. Гарячий душ на тлі холодної осені раптом здався йому чимось неймовірно приємним і бажаним. І дійсно, його спартанський спосіб життя, його тіло, що звикло до холодної води та покірливо переносило її навіть узимку, все його минуле й нинішнє життя, долею позбавлене гарячого водопостачання, – все це раптом натиснуло на нього згори з такою силою, що вперше за довгі роки відчув він себе неповноцінним, скривдженим, позбавленим людського тепла, загнаним у глухий кут.

Жінки тим часом зачинили задні дверці машини. Брюнетка озирнулася на нього. І Алік твердо кивнув.

З нею поруч він і влаштувався на задньому сидінні. І виїхала машина обережно зі скверу, сплигнула з бордюру на дорогу й поїхала далі, набираючи швидкість. Щоправда, швидкості вона так і не набрала, майже одразу уткнувшись у тягучку міського руху.

За годину він уже стояв у душовій кабінці під гарячим душем. Стояв і марно намагався зосередитися. Вода щедро текла по його голові, спині, по животу і ногах. Вона текла, нагріваючи його тіло до якогось неймовірно приємного градуса, до стану якщо не блаженства, то, в усякому разі, гармонії, точніше, відновлення гармонії тіла, порушеної колись давно-давно і порушеної саме холодом, який затримався в його житті. Не холодом у стосунках зі світом, а холодом побуту, до якого він, здавалося, так звик і який мало не цінував як прикметну особливість власного життя.

– У нас є три шампуні! – почувся ззовні кабінки невпевнений жіночий голос. – Персиковий, проти лупи та вошей і кропив'яний! Вам який?

– Кропив'яний! – відповів Алік і тут-таки побачив, як пластикова пляшка з густою зеленою рідиною зависла згори над бортом душової кабінки.

– Я рушник тут на столику залишу! – додав жіночий голос, який належав рудій коротко стриженій жінці, що зустріла його тут, у душовій. Вона, в білому халаті й махрових капцях, усміхнулася йому привітно і, ні слова не сказавши, провела сюди, у велику кімнату, де душова кабінка займала лише малу частину простору. Вздовж стін на полицях стояли книжки, посеред кімнати – стіл і коробки з іграми, шахівниця. На іншому столику, біля вікна, – електрочайник, декілька філіжанок і цукорниця.

Жінка спочатку постукала і тільки потім зайшла до кімнати.

– Тут у вас – як у готелі! – сказав Алік, уже зігрівшись і помившись під душем, витершись і одягнувшись.

Він тепер сидів за столиком і просто відпочивав, слухав тишу.

– Ні, – всміхнулася вона. – Готель у нас не тут, а поруч! І справді готель, тільки безкоштовний. Я там рік прожила. Тепер кімнату знімаю…

Алік розуміюче кивнув. На обличчі цієї жінки немов написана була її нелегка біографія, щедро полита алкоголем. Але очі були живі. Не лише тому, що вона підфарбувала їх небесно-блакитним кольором. Самі зіниці були балакучими, і навіть якщо вона мовчала, вони продовжували говорити за неї.

– Я ж теж із бомжів, – повідомила вона через хвилину. – Злякалася, що помру, і повернули вони мене до життя. – Жінка кивнула у бік вікна. – Добрий вам одяг підібрали. – Вона перевела погляд на джинси та джинсову сорочку Аліка. – Треба й мені до Соні сходити, подивитися, що там нового! Нам зараз багато одягу приносять, тим паче що зима скоро…

Згадка про зиму збила думки Аліка. Не встиг він пояснити жінці, що не є бомжем і прийшов у своєму власному одязі. Але тепер це не мало ніякого значення. Нехай вона думає про нього все, що хоче! Може, їй приємно думати, що вона стала благодійницею для такого ж бомжа, яким була сама?! Нехай! Вона дійсно – благодійниця, повелителька гарячої води.

Алік сидів і розумів, що йти йому не хочеться. Жінка теж сіла за стіл, але тепер задумливо мовчала.

Алік подивився у вікно, вперся поглядом у цегляну стіну одноповерхового будинку, в якому розташовувалася чи то їдальня, чи то пральня. Між вікном і цією стінкою було метрів шість-сім. Повітря за вікном сіріло, наближався вечір.

Розпитавши у жінки дорогу до найближчої зупинки, де можна було б сісти на маршрутку до Львова, Алік подякував їй і пішов.

Власне тіло здалося йому раптом на диво легким, наче він схуд під душем кілограмів на десять. Зупинку маршрутки він знайшов швидко, і вже хвилин через п'ятнадцять струшувала його дорога своїми ямами та горбами. Старенька «газель» легко та сміливо піднімалася вгору на основну трасу. Позаду і внизу залишалися Винники, що взяли на себе тягар і сміливість годувати й мити львівських безхатьків і громадян, що до них прилучилися; одним із таких громадян і виявився цього дня Алік Олисевич.

Розділ 33

Нічний візит до Симона Федоровича в лабораторію паранормальних явищ наближався. Тарас пам'ятав про нього нібито бічною пам'яттю, як про щось не надто важливе. Але вже на п'ятничний вечір його охопила тривога. Якби хоч клієнти з'явилися, можна було б переключити увагу. Але поляки приїдуть аж у неділю, щоб заповнити звичною справою його ніч проти понеділка. А сьогодні п'ятниця. За вікном темно й тихо. І це «темно й тихо» зовсім не означає «спокійно». З арки, що веде у двір, іноді долітає через відкриту кватирку шум машин, які проїжджають по Пекарській. Долітає вибірково, наче арці вдається запобігти проникненню у двір усіх підряд звуків із рідної для Тараса вулиці.

Тарас сидів на кухні, розстеливши перед собою на столі білий аркуш формату А-5. У правій руці він тримав китайське збільшувальне скло на ручці, куплене за вісім гривень у магазині «Все по 3 гривні». На білому полотні паперу лежали маленькі сіренькі камінчики, які людині сторонній могли видатись абсолютно однаковими. Тарас підкотив указівним пальцем руки один із них ближче, почав розглядати крізь лупу. Був цей камінчик, втім, як і інші, круглястий, але не круглий. Це ж і не дивно. Адже камінчики відносно м'які, і в процесі проходження своїм нелегким шляхом «на свободу» вони втрачають гострі кути, виступи, завдаючи своїм недобровільним власникам іноді абсолютно дикого болю.

Тарас нахилився, придивився до сірого камінчика-конкременту. Його багаторазово збільшена поверхня нагадувала місяць. І ця думка викликала в Тараса усмішку, виштовхнувши візит до лабораторії, що мав відбутися через декілька годин, знову в «бічну» пам'ять.

«Еге ж, точно! Дуже схожий на місяць! – захоплено думав Тарас. – Може, і місяць такого самого, ниркового походження?! Сформувався і виріс у нирках якого-небудь гіганта, а потім, виходячи, убив його, розірвав… І так виник всесвіт! Може, і земля теж звідти родом? Тільки землі поталанило більше – її витрусило у вологе місце, звідси і життя, і