Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

class="p1">У просторій головній кімнаті будинку, де мешкала мачуха, було чисто.

– Куди її? – запитав Алік, зупинившись біля високої старомодної одежної шафи.

– Ось сюди, – показала жестом мачуха. – Пам'ятаєш, як вона стояла п'ять років тому?

– То що, на старе місце? – уточнив Алік.

– Еге ж! Якраз сьогодні п'ять років, як ми її переставили. Ми тоді ще й ліжко моє пересунули від вікна, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Давай і його переставимо.

– Також на старе місце?

– Ні, під стіну, на місце столу. А стіл ближче до вікна.

– То ви вирішили всі меблі поміняти місцями! – здивувався Алік.

– У моєму віці це корисно. Виникає відчуття новизни. Та й підлогу можна під шафою вимити. Там стільки пилюки! А від пилюки можна заразитися раком легенів!

– Від пилюки? – спантеличено повторив Алік. – Хто це вам таке сказав?

– По телевізору! У програмі «Зціли себе сам».

Алік знизав плечима.

Упоравшись за п'ятнадцять-двадцять хвилин із завданням, він випив із мачухою чаю і повернувся до себе.

Дивна річ, повернувся він наповнений якоюсь сторонньою енергією. Виникло бажання й у своїй кімнатці переставити меблі місцями. Але тільки-но він обвів своє житло поглядом, це бажання пропало. Старої ж цегляної печі не переставиш. Канапа теж стоїть лише там, де вміщається. Умивальник у лівому від вікна кутку, під вікном журнальний столик, а між столиком та плитою втиснуто крісло. Які тут можуть виникнути фантазії? Жодних! Нічого зайвого і все на своєму місці. Повний фен-шуй, як любить говорити про ситуації, що їх неможливо змінити, його знайома гардеробниця з театру.

Алік, заспокоївши свої думки, зварив каву. Цього разу вже не кімнаті та її повітрю, а собі. Потім подзвонив Юркові Винничуку і, домовившись про зустріч, вирушив на зупинку маршрутки. Йти пішки не було сил.

Розділ 32

Зустрілися вони з Винничуком у кав'ярні на Вірменській, де вже зустрічались і десять, і двадцять, і навіть, здається, тридцять років тому.

– І навіщо ти з цим кадебістом панькаєшся? – дивувався вголос Юрко Винничук, попиваючи каву. – Він якусь маячню верзе, а ти його слухаєш!

– То ти думаєш, що це маячня? – цілком серйозно запитав Алік.

– Ну, якщо він не божевільний, то це не маячня, а просто цілковита нісенітниця! Я розпитав нашого університетського геолога. Підійматися можуть тільки ґрунтові води. Якщо земля отруєна будівництвами або добривами, то вода, що підіймається, може бути солоною, повною хімії, але доісторичне Карпатське море тут ні до чого. А ти впевнений, що він нормальний, твій знайомий?

– Не впевнений, – Алік зітхнув. – Але ж я не впевнений, що і я – нормальний, і не впевнений, що ти – нормальний. Що це таке взагалі – норма? Дев'яносто-шістдесят-дев'яносто? Чи горілка-пиво-тараня?

– Норма – це не комбінація горілки та закуски, – Юрко подивився на давнього приятеля викладацьким поглядом. – Норма – це непорушення індивідуумом прийнятих суспільством писаних і неписаних правил. Ти, до речі, ніколи нормальним не був. Тому з тобою й боролися за радянських часів!

– А-а! – Алік усміхнувся. – Точно, нас же тоді називали «ненормальними»! Але в такому разі капітан Рябцев абсолютно нормальний! Це ж він намагався, щоправда, дуже слабенько, повернути нас, хіпі, в «норму»! Хоча, як виявилось, особисто він у цьому не був зацікавлений!.. Він навіть допомагав.

– Значить, і він ненормальний, – швидко дійшов висновку Юрко. – І чим він вам допомагав?

– Рябцев нещодавно зізнався, що це він із друзями зробив так, що кисть мертвого Хендрікса зі Штатів через Прибалтику потрапила до нас на Личаківський.

– Що?! – І без того круглі очі Винничука округлились іще більше. – Ти що, віриш, що в тій могилі лежить кисть Хендрікса?

– Звичайно, вірю, я її бачив. Та ми її самі туди закопали разом із Аудрюсом і Вітасом. І ще душ сім із наших було там. Можуть підтвердити. Ті, хто живий.

– І що ти бачив?

– Що? Кисть, висохла, запаяна в твердий пластик. І сліди опіку на ній!..

– Гаразд, хочеш вірити в чудеса – вір! – відмахнувся Юрко. – Можеш і далі допомагати своєму кадебісту шукати доісторичне море! Я не проти! Мало того – я за! Мені це подобається як стьобний перфоманс у виконанні колишнього хіпі та колишнього кадебіста.

– Я не колишній хіпі, – дещо образившись, мовив Алік.

– Ну так і він – не колишній кадебіст! Точно, колишніх кадебістів і колишніх хіпі не буває! – Винничук, задоволений своїм красномовством, посміхнувся саркастично.

– Щось сьогодні з тобою не те, – задумливо мовив раптом Алік, пильно втупившись у вічі письменникові. – Може, ти кепсько почуваєшся?

Посмішка сповзла з обличчя Винничука.

– Чорт забирай! – пирхнув він. – Хто з нас двох інженер людських душ? Ти?… Так, угадав! Мені печінка болить… Випив учора невдалого вина у сусіда…

– То залишився б удома, навіщо ти сюди приїхав?

– Але ж ти попросив! – Юрко Винничук розвів руками. – Як я міг тобі відмовити? Вибач за базікання! Дійсно, мені якось кепсько сьогодні… Отже, не звертай уваги на те, що я тобі тут наговорив! Я, до речі, давно відчуваю, що щось у нас у місті негаразд! І запахи я в різних місцях міста дивні відчував. Може, десь під будинками насправді зберігається стара хімічна зброя або отруйні гази? Хрін його знає… Словом, нехай твій кадебіст краще у військових архівах пориється. Це буде куди корисніше, ніж шукати, де проступає з-під землі Карпатське море!

Від Вірменки до Порохової вежі не більше як десять хвилин пішки. Суха погода дозволила Аліку повільно прогулятися старовинними вуличками центру, а в скверику біля вежі він одразу побачив, що його звична лавка вільна!

Уже розслабившись на лавці, Алік оглядівся навкруги. Помітив на лавках віддалік, біля вежі, декількох бомжів. Недалеко від них – машина-«пиріжок» із написом «Оселя», але біля неї тільки дві жінки в зелених робочих жилетах поверх курток. Вони, здавалося, вже згортали на сьогодні свою доброчинну діяльність.

Алік підвівся і пройшовся алеєю у бік машини. Спинився метрів за десять від жінок у зелених жилетах. Молоді незнайомі жінки поралися біля відчинених задніх дверець, протирали або закривали великі продуктові бідони-термоси.

Алік підійшов ближче. Одна з жінок, брюнетка років тридцяти, помітила його.

– Що ж ви так пізно прийшли, – сказала зі співчуттям. – У нас уже нічого не залишилося.

– Дякую, я не голодний, – миролюбно відповів Алік, розглядаючи зблизька продуктові бідони-термоси. – А мені одна ваша співробітниця казала, що у вас гарячий душ є…

– Так, у Винниках, – закивала брюнетка. – Якщо хочете, можете сьогодні приїжджати. Душова до шостої вечора.

Алік похитав заперечливо головою.

– Не встигну, – видихнув.

– А ви можете з нами, – запропонувала брюнетка, оглянувши його уважним поглядом із ніг до голови. – Тільки