Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

Щемливі оповідання від найкращих українських авторів! Ця книга – про Львів. Про місто, яке хтось знає і любить, а хтось тільки відкриває для себе. Про вузькі вулички і затишні кав’ярні, про середньовічну бруківку і старовинні споруди… Про любов. Про життя. Про людей, які зустрічаються, розходяться, сподіваються, вірять, кохають, втрачають – і знову знаходять своє кохання…

Тетяна Белімова, Ольга Деркачова, Наталія Гурницька, Ніка Нікалео, Любов Долик, Леся Олендій, Дара Корній, Галина Вдовиченко, Вiкторiя Гранецька, Iрина Хомин

Львів. Кава. Любов

Передмова

Львів, Львів, Львів… Це місто ніколи не відпустить тебе, якщо ти хоч раз там побував. Це місце-казка, це місто-чари, це любов, і кава, і шоколад, і незмінні підбори, підбори, підбори… Навіть у мороз і на кризі. Це незмінне звертання по-львівськи «прошу пана», і «то є перша кляса», коли щось до вподоби. Той, хто не бував у цьому старому місті, ніколи не збагне душу України. Бо Аптекар славнозвісного Юрія Винничука живе тут, і Купальниця Галини Вдовиченко теж родом звідси, а ще Мавка Дари Корній, хоч письменниця і не говорить про це прямо. Усі ми різні, але й усі однакові у цій своїй глибочезній і палкій любові до нашого середньовічно-сецесійного міста з його вузькими вуличками і широченними новими проспектами, з помпезною архітектурою Горголевського і по-воєнному монументальним сталінським ампіром. Не можна бути у цьому місті і не закохатися у нього. А закохавшись, не творити неможливо. Львову присвячено вірші, пісні й романи… На його вівтар покладено долі, списано сторінки історії. Він був збудований во славу того, чиє ім’я носить, але тут ви не знайдете жодного пам’ятника Леву, лише засновнику міста – єдиному Королю землі Галицької Данилові Галицькому. Тому що час розставляє усе на свої місця, і немає на те ради, бо він – єдиний суддя.

Кожен твір, що увійшов до цієї антології, звучить лейтмотивом любові і захоплення Львовом, Лембергом, Леополісом, як його по-різному називали у різні епохи. Та в усі часи він однаково з ароматом дощу і трав’яного чаю, як в істинної львівської пані у рукавичках Галини Вдовиченко, і морочно-фентезійний, як у вишуканої та особливої Вікторії Гранецької, хоча вона і не його мешканка, і тоскно рідний у по-дівочому щирої і ніжної Ірини Хомин… Львів такий, такий… до кінця незбагненний і по-особливому пасіонарний. Дається взнаки понад триста років Магдебурзького права… Львів’яни вільні у своїх думках, у почуттях, в уподобаннях. І це робить місто дуже європейським і зовні, і духом: тут є костели, церкви, і є синагога, і от-от з’явиться мечеть, адже сюди, у столицю Західної України, після анексії Криму переселилося понад дві з половиною тисячі кримських татар. Але я не буду про політику. Тобто тільки не тут!

Говоритиму лише про кохання і каву з різноманітними прянощами, а може, й глінтвейном Лесі Олендій у світлі ліхтарів і музики бароко на вуличках старого елегантно-мистецького міста. Яке, наче героїня Любові Долик, вабить, і кличе, і зачаровує зовні велично-стриманою, навіть аристократичною красою, а всередині таким несподівано пристрасним і розкутим нічним життям.

Львів – це не Ратуша і не костел Ельжбети, тим пак це не церква Святого Юра або ж новомодна «Арена Львів»… Львів – це його мешканці і ті, хто щоденною працею створює його, як тепер кажуть, імідж. Львів – це ті, хто живе у ньому і творить, хто вперто іде до своєї мети, не зраджуючи його з іншими містами у пошуках кращої долі. Львів – це кохання, кава, чоколяда, це вона і він, і він, себто Львів…

Приємного занурення у цю середньовічну казку з присмаком ІТ-технологій! А далі… далі може бути, адже завжди так хочеться продовження палкої історії любові.

Ніка Нікалео

Галина Вдовиченко

Ймовірність дощу нуль відсотків

У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана: поїдемо, пропонувала, до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед – стандартний львівський набір. Ти ж любиш, мружилась Світлана, аби усе було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.

Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, а чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби усе було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Кожного разу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?…

Насправді він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. З якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень після того минув, і от маєш, як навмисно, – йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?

– Їдь-їдь, – сказала йому на прощання, – очі-щілинки, – он і дощ обіцяють…

Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребує – самотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невість куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти у швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли у глухий кут.

Їхав переконатися, чи станеться збіг очікувань із тим, що може запропонувати це хвалене місто. Бо геть усе останнім часом не складається, валиться з рук, тривожно на душі, наче збираються хмари, темніє й гримить, і чуєш, знаєш, що вже не втекти від зливи.

Який там дощ! Львів потопав у спекотному мареві, нагадуючи сонне приморське місто. Здавалося, зараз таксі заверне за ріг і над низьким муром із викришеним по кутах камінням сяйне смуга бірюзової прохолоди, до вух долинуть крики білих чайок і повіє солоним морським вітром. Таксист зупинив легковик під брамою на старій вулиці.

– Площа Ринок там, через двір, – махнув рукою, перехопивши погляд пасажира. –