Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

путаница. Хорошо, что в деньгах разницы нет, как говорят[162].

Він зазирнув їй в очі й запитав, як міг зображуючи делікатність:

— А может, он к девушке поехал или к друзьям? Молодежь, знаете, какая, веселятся себе. Забудут все. И мать родную[163].

Наталія Сергіївна склала аркуш, опустила голову й пішла до дверей, підносячи до очей хустинку. У дверях озирнулася й спитала:

— Я могу встретиться с его прямым начальником или с командиром части?[164]

— Конечно, можете, — в’ялена корюшка витиснула з себе подо- бизну усмішки. — Они сейчас все на учениях. Вві сколько будете в городе?[165]

— Я сегодня уезжаю[166].

— Хорошо, я вам позвоню, когда они вернутся[167].

Наталія Сергіївна, підтягнута, струнка жінка, навіть без косметики видавалася молодшою за свої роки. Вона працювала рентгенологом в обласній лікарні у Воронежі. Була гарним лікарем, виконувала свою роботу чесно, але від грошей за знімки не відмовлялася, і кожні 500, а то й тисячу рублів на день, на додачу до 16 тисяч рублів на місяць, відкладала на спеціальний рахунок — Сергійкові на весілля.

Подруги й колеги по роботі жартували, що вона така молода, бо працює з радіацією. Але вона знала, що видавалася, як видавалася, бо була щаслива. Повністю розчинилася в Сергійкові. Він був її єдиним другом. Вона не нав’язувала себе йому, не опікала його надокучливо й щосекунди, але завжди думала лише про нього й жила тільки для нього. І ось він зник. «Звільнився в запас».

Вона ніколи не забуде, як колись, у десятому класі, Сергійко прибіг додому щасливий, аж сяяв.

— Мамо, мамочко, привітай мене, — ще з дверей закричав він. — Я єдиний з класу пройшов медкомісію! Придатний до стройової!

— Дурнику ти мій маленький, — обняла його мати й повела на кухню, де вони їли вареники з вишнями й запивали їх індійським чаєм.

Сергійко перестав дзвонити їй у середині грудня. Вона тиждень жодної ночі не спала як слід. Телефонувала в його десантну частину в Прстов. Не могла додзвонитися. Поїхала в Прстов. З’ясувалося, що вся частина разом зі штабом передислокована в Ростов.

Наприкінці грудня в Ростові відбулася ця жахлива розмова з капітаном у відділі кадрів Південного округу, куди була прикомандирована Сергійкова частина.

Уранці вона від’їжджала потягом назад, у Воронеж. До кого вона могла звернутися? Де шукати сина? Звернулася до міліції за місцем мешкання. Ті прийняли заяву, сказали, що зв’яжуться. Глухо.

Життя її обірвалося, зненацька перетворилося на минуле, яке вона гортала й гортала, наче книжку, перед очима. Книжку, яку вона знала напам’ять, але гортала знов і знову. У цій книжці Сергійко був живий, здоровий і радісний, яким він завжди й був. Вступав до МДУ на журналістику, не пройшов. Забрали в армію. В армії йому все подобалося, він обожнював стрибки з парашутом, йому припала до смаку навіть ранкова пробіжка.

Ось як він описав її в одному зі своїх торішніх листів: «Ми біжимо порожньою вулицею. Шоста ранку. Усі мешканці ще сплять. Холодно. Але не нам. У всіх нас голий торс, нам тепло, тому що ми всі разом, ціла колона, крок у крок. Під ногами тріщать порцелянові блюдця калюж…»

— «Порцелянові блюдця калюж…» Хлопчику мій… Хлопчику мій…

Вона випустила лист на підлогу. Знову розплакалася. БатькоСергійка нічого не знав. Вони розійшлися ще до того, як Сергійко народився. У нього інша сім’я, двоє дітей. Сергійко з ним зрідка спілкувався. Вона — ні, хоча він і допомагав час від часу.

«Ну подзвоню я йому… — думала вона. — Ну що він може зробити? Звичайний провінційний хірург…»

Майже місяць минув, як порожній сон. Вона телефонувала в штаб округу. Частина досі була на навчаннях. Міліція мовчала. Вона туди перестала дзвонити. На роботі їй подовжили відпустку ще на два тижні.

І ось дзвінок із Києва.

— Вас турбує Дар’я Чутковаз ГГ, «Головної газети», спеціальний кореспондент у Києві.

— Напевне, ви помилилися.

— Ви Наталія Сергіївна?

— Так, а в чому річ? — серце відбійним молотком застукало в скронях. На лобі виступив холодний піт. Одразу. Вмить. Закапав струмочком.

— Прийміть мої співчуття, — сказала журналістка. — Чи могли б ми з вами трохи поговорити?

Наталія Сергіївна випустила слухавку, осіла на підлогу, наче розпалася на атоми. Знепритомніла.

Отямившись, випила води й відразу передзвонила на київський номер.

— Ради Бога, простіть мені, — заголосила журналістка. — Я думала, ви знаєте…

Вони говорили довго, кілька разів розмова переривалася. Щоразу Наталія Сергіївна потребувала трохи часу, щоби прийти до тями. Вона викликала «швидку». Гіпертонічний криз. Вона ніколи не скаржилася на тиск і вела здоровий спосіб життя. Навіть ходила в басейн чотири рази на тиждень.

Урешті після двох днів рваних розмов з’ясувалося, що якийсь український офіцер опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці пост про те, що в Пісках біля Краснокам’янського аеропорту він знайшов на полі бою пораненого російського десантника, який помер у нього на руках. У померлого офіцер знайшов військовий квиток на ім’я Сергійка. І найголовніше, найстрашніше — він сфотографував тіло її вбитого сина й опублікував фото на своїй сторінці.

Пост мав заголовок «Лист російській матері» й закінчувався пафосним віршем Михайла Свєтлова «Італієць»:

Чорний хрестик беріг італійця.

Без узорів і глянцю, із криці

Його викував дід для онука,

Щоб і горе минало, й розпука.

Ти, що зріс під неапольським сонцем,

Що шукав у російській сторонці?

Чим тобі не вгодила широка

Твоя рідна славетна затока?

Я, тебе під Моздоком убивши,

Про вулкан себе мріями тішив.

Я, на Волзі купаючись вволю,

Так хотів покататись в гондолі.

Але ж я не прийшов з пістолетом

Італійців хапати в лабети.

Не приносив я зброю смертельну

У священні краї Рафаеля.

Я стріляв там, де я народився,

Де складав із товаришем пісню,

Де билини, співанки весільні

Без перекладу всім зрозумілі.

Чи досліджував пильно чужинець

Біля Дону розкішну рослинність?

Нашу землю — прекрасну Росію —

Хіба ти розорав і засіяв?

Ні, тебе привезли в ешелоні

Для загарбання дальніх колоній.

Щоб той хрестик зі скриньки фамільної

Виростав до масштабів могильного.

Ні, не дам батьківщину я вивезти,

Ліпше згину за неї в бою.

Я стріляю — й нема справедливості

Понад праведну кулю мою!

Ти не був тут повік. Та сьогодні

Розпростерлася в сніжних полях

Італійського неба безодня,

Запечатана в мертвих очах…[168]

«А я побачив сіре російське небо, запечатане в його мертвих очах», — написав власник сторінки капітан Андрій Калюжний.

Наступного дня Чуткова опублікувала в ГГ те, що вона назвала інтерв’ю, із заголовком