Регіна Бретт - Будь дивом

У кожного була історія зі щасливим або жахливим кінцем: про матір, тітку, сестру чи собаку, що померла від раку.

Я намагалася зробити все, щоб цей галас ущух, молилася про звичайну, банальну, дякую-моїй-щасливій-зірці доброякісну пухлину. Та глибоко в душі я була страшенно налякана. Пухлина росла так швидко! Поки я чекала на результати аналізів із лабораторії, мені здавалося, що вона росте щодня. Спочатку вона була завбільшки з мигдальний горіх, потім — як половинка волоського, а потім як цілий волоський горіх. Можливо, я просто збожеволіла. Я просто не могла приглушити страхи, що кружляли в моїй голові.

А одного разу я поверталася додому пізно ввечері після виступу в церковному притулку і заблукала на темній звивистій дорозі в долині Каяхоґа. Була майже північ, а щоб дістатися додому, мені знадобилася б іще година. Дерева росли близько біля дороги, а від річки здіймався туман, ховаючи від мене шлях. Я уповільнилась — і авто майже повзло по дорозі. Раптом навколо мене нізвідки почали з’являтись олені. Я їхала просто посеред оленячого стада. Довелося зменшити швидкість до 8 кілометрів на годину, щоб не зіткнутися з жодним із них. А вони зовсім не поспішали — блукали навколо моєї машини, ліниво переходячи дорогу.

І мене огорнув спокій. Глибоке відчуття спокою передавалося мені від оленів. Я сиділа в абсолютній тиші — усі звуки зникли. Ця тиша була як велетенська гумка. Вона стерла розгубленість, страх і нескінченний галас, що його здіймали голоси в моїй голові. Моя поїздка перетворилася на молитву. Дивно, але саме в цю мить я зрозуміла, що зі мною все буде гаразд, навіть якщо пухлина злоякісна. Я ніколи не забуду дар, що його дали мені ті олені, дар оцієї мовчазної ночі, дар оцього спокою.

Тоді я усвідомила, що іноді відчуття розгубленості — це складова тривалої подорожі, яку називають життям. Я не завжди обирала манівці, як, наприклад, шлях раку, однак часом ці шляхи самі мене обирали й вели туди, куди я мала потрапити.

Іншого разу я відчула дар мовчання, коли чекала новин, які мали бути хорошими. Протягом усього життя я мріяла стати письменницею. Настав день, коли мені треба було поговорити з видавцями, які прочитали рукопис моєї книжки «Бог ніколи не моргає». Я полетіла до Нью-Йорка, щоб зустрітися з представниками восьми різних видавництв. Перш ніж я туди вирушила, усі намагалися дати мені купу порад. «Не віддавай права на зарубіжну публікацію». «Залиш собі права на фільм». «Нічого не підписуй, доки все не прогляне адвокат». Гамір. Гамір. Гамір.

Був грудень, і місто божеволіло від покупців, які шукали подарунки, і святкових заходів. Я зупинилась у квартирі моєї сестри у Верхньому Іст-Сайді. Її чоловік поїхав зі мною на метро й доправив мене майже до ґанку мого агента, щоб я часом не заблукала.

Мій агент, Лінда Льовенталь, водила мене з одного видавництва до іншого. Це водночас хвилювало і лякало мене. Після того як ми зустрілися з першою частиною видавців, гамір у моєму мозку став гучнішим. Мені було важко змусити замовкнути всі «а якщо…», які крутилися в голові.

У перервах між переговорами я блукала, милуючись вітринами, щоб трохи відволіктися. Мій телефон задзеленчав якраз тоді, коли я була в магазині.

— Приїжджай до мого офісу, — схвильовано сказала Лінда. — У нас є пропозиція, і ми повинні дати відповідь до п’ятої вечора. Зателефонуй своїм.

Своїм?

— У мене немає «своїх», — сказала я їй.

— Чоловікові, дітям, — нагадала вона мені.

О, так, моя родина. Це і є мої «свої».

Я стрибнула в таксі, зателефонувала рідним і розповіла, що відбувається, а потім спробувала відсапатися. Коли я дісталася офісу, Лінда розповіла мені всі подробиці. І протягом наступних кількох годин я обмірковувала цю пропозицію, порівнюючи її з великим зацікавленням інших видавництв.

У мене паморочилося в голові. Мені сподобалася команда «Grand Central Publishing», і пропозиція була щедрою, та чи достатньою була сума? Чи саме це видавництво мало стати рідною домівкою для рукопису, над яким я пітніла, який я леліяла, мов власну дитину? Навіть коли ми обговорили це питання під різними кутами, моє рішення не сформувалося повністю. Та замість того, щоб передавати залишки моєї тривоги агентові, яка мала купу власних справ, я запитала, чи немає там кімнатки, де можна було б подумати й побути на самоті. Вона запропонувала мені піти до порожнього кабінету трохи далі коридором.

У мене виникла спокуса почати телефонувати й питати порад, що могло тільки посилити гамір у моїй голові, однак щось мене зупинило. Я сіла в кабінеті якогось працівника, де панувала тиша. Я дихала й дихала — і гамір поступово вщух. Це перетворилося на медитацію. Я просто сиділа й насолоджувалася тишею, поки мої серце й голова відпочивали. А тоді почала молитись і прохати про ясність і мир у душі. Я просила Бога відвести мене в потрібне місце й дати мені це усвідомити через спокій, який відчую душею.

І вже за півгодини я відчула абсолютний спокій. Повернулася до кабінету Лінди й запитала, яка її думка — чи зробила б я правильний вибір, обравши цю пропозицію. Вона вважала, що так. А мій внутрішній спокій слугував підтвердженням. Мій агент пристала на пропозицію, повідомивши про це телефоном, і ми з нею радісно скрикнули.

З’ясувалося, що, поки я медитувала, видавнича індустрія пережила справжній вибух. Той день у грудні 2008 року назвали «чорною середою» видавничого бізнесу. Видавництво «Random House» повідомило про масштабну реструктуризацію. «Simon & Schuster» скоротили 35 робочих місць. А «Thomas Nelson» відправило 10 відсотків свого персоналу в неоплачувану відпустку. В один із найгірших днів видавничої індустрії мені вдалося підписати угоду на публікацію книжки.

Це було щось неймовірне!

Була вже майже п’ята вечора, і мені треба було терміново знайти таксі, щоб повернутися до сестри, перш ніж на вулицях з’являться затори. Натовпи людей стікалися до вогнів величезної ялинки коло Рокфеллер-центру. Я погано орієнтувалась у цьому місці й не знала, де найкраще ловити таксі. Але мені вдалося знайти авто майже одразу. Я залізла всередину, і ми пірнули в затор, де вищали клаксони. Щоб проїхати один квартал, нам знадобилося 15 хвилин. Спочатку я хвилювалася, що поїздка буде «золотою», але потім засміялась. Я щойно підписала угоду! І могла собі дозволити цю поїздку на таксі!

Виникла спокуса зателефонувати всім і похизуватись, але мені захотілося спокійно посидіти кілька хвилин і подякувати за все. І тоді мене заполонила тиша — немов мене загорнули в ковдру абсолютного спокою. У цій машині було таке самісіньке відчуття святості, що й у капличці. Я відчувала єднання з Богом, своєрідну завершеність, неначе спокій огорнув мене ззовні і зсередини — я й сама не розуміла, як так вийшло.

Мій внутрішній голос шепотів: «Запам’ятай цю мить. Для