Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

у глибоку яму обвалюється земля. Але кінець кайла ламається, я зриваюсь і страшно падаю на стіну протилежної скелі.

Довго лежу напівпритомний. Коли приходжу до тями, відчуваю, як по голові, по щоці стікає гаряча рідина — кров. Надто слабкий, аби підвестися, лежу на дні яруги, спираючись на лікоть, притискаючи до потилиці носову хустинку, аби вгамувати кров.

Незадовго до ночі виринаю зі свого заціпеніння від шуму, що лунає на вході до яруги. Не розуміючи, що відбувається через свій жахливий стан хапаю уламок, що залишився від кайла аби захищатися, якщо це дикий собака, чи можливо, голодний пацюк. Потому впізнаю тендітну постать Шрі, що темніє на тлі ще світлого призахідного неба. Він іде над краєм яруги, коли я кличу його, спускається вздовж схилу до мене.

У нього наляканий вигляд, але він допомагає мені підвестися, веде мене до виходу з яру. Від рани я ослаб, але кажу йому, наче настраханій тварині: «Нумо, ходімо, ходімо!» Разом ми йдемо вглиб долини до табору. Там на мене чекає Ума. Приносить води в казанку і з долоні обмиває рану і волосся, на яких запеклася кров. Запитує: «Ви так любите золото?»

Я розповідаю їй про схованку, яку знайшов під базальтовим камінням, про знаки, які вказують на ці камені і на цей яр, але роблю це гарячково і плутано, мабуть, вона думає, що я збожеволів. Для неї скарб нічого не означає, вона зневажає золото, як усі манафи.

Із закривавленою носовою хустинкою на голові їм страву, яку принесла Ума — сушену рибу і кір, борошняну кашу. Після їжі вона сідає поруч зі мною, і ми довго мовчки сидимо, дивлячись на ясне небо, яке буває перед настанням ночі. Морські птахи зграями летять над Англійською затокою до своїх притулків. Зараз я більше не відчуваю ні нетерпіння, ні гніву.

Ума поклала голову мені на плече, як у перші дні нашого знайомства. Я відчуваю запах її тіла, її волосся.

Розповідаю їй про те, що люблю — про поля у Букані, про Труа Мамель, про темну й небезпечну долину Мананави, де завжди літають два фаетони. Вона тихо слухає, думаючи про своє. Я відчуваю, що вона десь далеко. Коли я намагаюся заспокоїти її, приголубити, вона відсовується, обіймає руками свої довгі зігнуті ноги, як завжди робить, коли залишається сама.

— Що з тобою? Ти гніваєшся?

Вона не відповідає. Разом ми йдемо в дюни, у ніч, яка настає. На початку літа повітря таке солодке, таке ніжне, на чистому небі починають спалахувати зірки. Шрі залишився в таборі, непорушний і зосереджений, наче сторожовий пес.

— Розповідай ще про своє дитинство.

Повільно, припаливши сиґарету, розповідаю, смакуючи медовий аромат англійського тютюну. Розповідаю про все — про наш будинок, про Мем, яка проводила з нами уроки на веранді, про Лауру, яка вміла ховатися на своєму дереві добра і зла, про наш рів. Ума перебиває мене, аби розпитати про Мем, особливо про Лауру. Питає про те, яка вона, яке у неї вбрання, що вона любить, мені здається, що вона заздрить. Стільки уваги цієї дикої дівчини до дівчини з буржуазного середовища мене смішить. Гадаю, я жодного разу не зрозумів того, що тоді відбувалося з нею, що її непокоїло, що робило її вразливою. У пітьмі я ледве розрізняю її силует поруч зі мною на дюні. Коли я намагаюся підвестися, аби йти до табору, вона тягне мене за руку.

— Посидь ще трохи. Розкажи ще про той край.

Вона хоче, аби я знову розповідав їй про Мананаву, про тростинові поля, якими ми бігали з Дені, а ще про той рів, який ми знайшли у загадковому лісі, і про повільний лет птахів, що сяяли білизною пір’я.

Затим вона розповідає про себе, про свою подорож до Франції, про таке темне і таке низьке небо, що здавалося, світло ось-ось згасне назавжди, про молитви у каплиці і про церковні співи, які вона любила. Розповідає про Харі і про Ґовінду, який виріс серед стад, там, у краю її матері. Одного дня Шрі зробив сопілку з очерету, потім одразу заграв, от тоді його мати й зрозуміла, що він посланий Богом. Це він, коли вона повернулася жити серед манафів, навчив її наздоганяти сарну на скаку, він уперше повів її до моря, аби ловити крабів і кальмарів. Вона розповідає також про подружжя птахів світла Сукха і Сарі, які уміють розмовляти, вони співають Господові у країні Вриндаван, вона каже, що це їх я колись бачив на вході до Мананави.

Трохи згодом ми повертаємося до табору. Раніше ми ніколи так не розмовляли, лагідно, тихими голосами, не бачачи одне одного, сидячи під великим деревом. Наче часу більше не існує, і нема більше нічого, крім цього дерева і цього каміння. Коли ми повернулися з нічної прогулянки, я витягнувся на вході до намету, поклавши голову на лікоть. Чекаю, коли до мене прийде Ума. Але вона непорушно сидить на місці, дивиться на Шрі, що примостився на камені, трохи віддалік, і їхні освітлені небом постаті нагадують нічних вартових.

Коли сонце піднімається над горами, я сиджу в наметі у піджаці перед скринею, яка слугує мені партою, складаю нову мапу Англійської затоки. Прокладаю всі лінії, які з’єднують віхи, після чого поступово вимальовується щось схоже на павутиння, шість з’єднаних точок якого утворюють велику зірку Давида, перевернуті трикутники якірних кілець якої на сході і на півдні стали моїми першими позначками.

Сьогодні я більше не думаю про війну. Все мені здається новим і чистим. Підвівши голову, раптом помічаю Шрі, який дивиться на мене. Я впізнаю його не зразу. Спочатку я думаю, що один із хлопчиків з ферми Рабу спустився, аби піти з батьком порибалити. Але впізнаю його погляд, дикий, тривожний, водночас ніжний і сяючий, він, не звертаючи, прямує до мене. Я залишаю свої папери, йду до нього, не поспішаю, щоб не налякати його. Коли я за десять кроків від хлопчика, він повертається і починає віддалятися. Іде неквапно, перестрибує через каміння, озирається, аби почекати мене.

— Шрі! Зачекай!

Я крикнув, хоча й знаю, що він не може почути мене. Хлопчик продовжує йти в глибину долини. Я пішов за ним, не намагаючись наздогнати його. Шрі легко перестрибує через чорні камені, я бачу його тоненьку темну постать, яка підіймається вгору, наче витанцьовує, потім він зникає у чагарях. Я думаю, що загубив його, але ось він, у тіні дерева або в розщелині між скелями. Помічаю його